Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
А що мішок все важчає й важчає і тонкі лямки вже в’їдаються в плечі, так то дрібниці: Грицькові не звикати носити важке. Більше донесе, більше і виторгує.
У Хоролівці, на великий подив Грицьків, ніхто його не зупиняв, не питав документи. Німці йшли мимо так, наче Грицька й не бачили. Один лише поліцай, у чорнім мундирі, що стояв у якихось високих воротях на варті, втупився у нього.
В Грицька аж у животі похолонуло: ну, зараз учепиться! Не вчепився, провів лише поглядом, байдужим, аж сонним.
На вокзалі теж повнісінько німців, і нікому до Грицька діла немає. Тільки й того, що поступайся завчасно дорогою: зіб’ють, переступлять і не помітять.
Аж ось підійшло двоє: з гвинтівками, з бляхами на грудях блискучими. Зажадали суворо:
– Аусвайс!
Грицько одразу ж змикитив, що документа питають: одстебнув булавку, дістав поспіхом довідку.
Прочитали і знову:
– Аусвайс!
Грицько тоді їм рецепта, що дав дядько Микола: в аптеку, мовляв, по ліки, мовляв! То рецепт їх зовсім розгнівив: штовхнули Грицька у плече, стукнули ребром долоні по шиї:
– Век!
Наче й не сильно, чортяка, стукнув, а в Грицька аж тріснуло щось. І голова пішла обертом. Ледь у хвіртку потрапив, що вела з перону.
Постояв, мацаючи шию, чи хоч ціла, обійшов вокзал з іншого боку, але й там те ж саме: повно німців, а людей щось і не видно. І порадитись ні з ким, що його далі робити.
Виручив його якийсь залізничник: в засмальцьованому кашкеті, з маленькою валізкою в чорній від мазуту руці. Помітив погляд благальний Грицьків, зупинився
– Кого, хлопче, шукаєш?
– Та поїзда…
– І далеко зібрався?
– Та в Харків… По ліки… А вони проганяють, – кивнув у бік німців. – Не пускають.
– І не пустять, – ствердив залізничник. – Той поїзд тільки для німців… Хто ж у тебе захворів, що так далеко по ліки вирядився?
Сказав, що брат. Повернувся з війни без ноги, а тепер болить – спасу немає.
– Всі ми зараз обезножені, – зітхнув залізничник. Обличчя його пом’якшало, він співчутливо дивився на Грицька. – Як же тобі помогти?.. Ну, от що, Петрович хоч і лається, та що з тобою поробиш. Бачиш оту вуличку? Так ти нею іди, нікуди не звертай, аж поки в колію впрешся. Там одразу ж побачиш вагони, їх саме формують на Харків. Розшукай Петровича, він там кондуктором, і скажи, що ти од Якимчука… Що я тебе прислав. Од Якимчука – не забудеш?
– Не забуду… Тіки як я його упізнаю?
– Петровича? По вусах! Більше ні в кого таких вусів не побачиш… Як підійдеш, так одразу ж і скажеш: од Якимчука…
Повеселілий Грицько подякував, подався в бік вулички. Довго петляв, поки попереду зблиснула колія. Та не одна – добрий десяток. А вагонів, вагонів – як серед них Петровича того й шукати?
– Петровича? – перепитав якийсь парубійко, теж, мабуть, залізничник. – Он отой ешелон бачиш?.. Та не цей, а он той! Отож туди й чеши. Там і має бути Петрович. Та біжка, бо зараз одправиться.
Грицько і рвонув – забув навіть подякувати. Біжить по шпалах,