Невеличка драма. Валер’ян Підмогильний
Читать онлайн книгу.
бо в цьому будинку ніхто не мав підстави боятися злодіїв, тому чорний хід був відімкнутий до пізнього вечора.
– Ах, ви не могли хоч би один вечір не прийти, – буркнула Марта, не ховаючи невдоволення.
– Та я, Марто, власне, на хвилинку, – стурбовано промовив той. – Ви самі ж учора просили… ось книжку…
– Ну, роздягайтесь без передмов! – сказала дівчина. – Чекайте, ось руки помию.
Тим часом Льова скинув кожушанку часів військового комунізму, погрів коло вогню задубілі руки й обережно закурив.
– У вас квіти, – сказав він, коли дівчина вернулась.
– Атож, квіти! От із кого вам брати приклад! Якийсь таємничий невідомий присилає мені вже третій кошик. Абсолютно невідомий! Далекий лицар! Та не стійте ви, як стовп! – Льова був хоч і худий, зате довгий. – Зразу цілу хату зайняв… Сідайте на своєму стільці. Це я розумію – прислати незнайомій квіти. В цьому є щось некорисливе, високе, миле. А ви от скільки мене знаєте…
– Але ж, Марто, ви самі… самі казали мені, щоб я… – ніяково забубонів Льова.
– Знаю, що сама вам заборонила, – суворо спинила його дівчина. – Смішно було б, якби ви уривали зі своєї платні на букети. Але можна б було хоч одну квітку десь вирвати й подарувати!
– Тепер зима, Марто… квітки не ростуть…
– Не виправдуйтесь!
– І потім… одна квітка, це якось надто сантиментально… і не сучасно… Інша справа отакий кошик…
– Не сучасно! Що ви так несучасного боїтесь? Все щире завжди сучасне. А «отакий кошик» чому інша справа?
– Тут… тут розмір і ціна викупає!
– Я захоплена, що ви нарешті сказали щось дотепне! – скрикнула дівчина. – Але ж, любий Льово, як нудно цілий рік чекати від вас одного-однісінького дотепу.
Льова тупо посміхнувся.
– Третій букет я так одержую, – задумано казала Марта. – Три – це зачароване число, і невідомий лицар мусить з’явитися, тричі про себе нагадавши,
– Це було б дуже до речі, – раптом промовив Льова.
– Ви теж маєте якісь плани на мого невідомого лицаря, – спитала дівчина, пильно на нього глянувши.
Льова страшенно зніяковів.
– Ви, Марто, завжди… підозрюєте мене, ніби я.
– Знаю я, що ви думаєте! А втім, може, й краще було б, якби невідомий лицар… справді з’явився, – сказала вона. – Але, Льово, ви уявити не можете, в якому кепському стані опинились ми, сучасні дівчата, з цими лицарями! Раніш дівчина могла вільно мріяти, уявляти собі князів, принців, королевичів, чи як там, – це дурниця була, але можна було мріяти, розумієте? А дівчина чи взагалі молодість без мрії – це якось нудно… Мрії – це добра половина нашого життя, правда? Ну от ви – служите в соробкопі, продаєте, коли не помиляюсь, ковбаси, як вам у такому становищі обійтися без мрій?
– У мене є мрії, – хрипко відповів Льова.
– От бачите! А зараз мріяти зробилось надзвичайно важко. Тобто, простіше сказати, мріяти знову-таки можна, але з мрії нічого не виходить.