Невеличка драма. Валер’ян Підмогильний
Читать онлайн книгу.
не знати!
– Вам треба закохатись, Марто, – серйозно сказав Льова.
Дівчина обурено схопилась.
– Яке ви маєте право так казати! – скрикнула вона. – Що це за неповага до жінки? Ось ваше справжнє чоловіче обличчя! Для вас ще одної революції буде замало! Який егоїзм і яка висока думка про себе! Чоловіки можуть сумувати, це в них, бачите, вищі пориви, а жінці треба тільки закохатись, і все буде гаразді Так, по вашому, виходить? Вона виконає свою роль… Чоловіки будуть творити, керувати й даватимуть жінкам щастя закохуватись у себе! Чому ж ви не сказали просто: вийти заміж? Хоробрості не стало? У, гидота! Як ви сміли так думати? Я скільки разів казала вам, щоб ніяких розмов про любов між нами не було, це умова нашого знайомства. Коли ви цієї умови додержати не можете, то прошу надалі не приходити!
Вона стояла горда, схвильована й говорила, рубаючи кожне слово. Глибока образа бриніла в її голосі – може, якраз тому, що Льова своєю щирою порадою торкнувся бажання, що нишком мучило її, розкрив таємницю немудрої мрії, що може прибирати в дівочій уяві найхимерніших форм.
– Яка вона прекрасна, – захоплено думав Льова.
Через марність свого чуття до дівчини він фатально почав зазнавати втіхи від приниження. А що його постійне зринання із соробкопівського небуття в ту хвилину, коли Марта лишалась самотня, її не могло не дратувати, то й крику та гдирання в їх розмовах, отже, й таємної радості для хлопця було досить. Отак Льова робився добровільним козлом відпущення для Мартиного чорного настрою, послужливою метою для проявів її гніву. Кілька разів траплялося, що дівчина й справді його вигонила; тоді Льова йшов сповнений гнітущої насолоди від цілковитого знищення свого «я», від болісної образи, що нею жив якийсь час на самоті, потім починав знову тужити за дівчиною й знову з’являвся до неї в потрібну хвилину.
Марта, зненацька заспокоївшись, стомлено сіла й запитала:
– Та в кого ж, зрештою, закохатись?
Льові й на одну навіть мить не спало на думку, що – закохайтесь у мене. Але він ураз пожвавішав.
– О, Марто, нащо ви так кажете?.. Ви мали… багато нагод…
– Чекайте! Всі нагоди були нікчемні. Студентів я виключаю, бо кінчила вже профшколу. Ці хлопці так, між наукою, хотять до речі десь там здобути й дівчину. Це для них своєрідна, дуже приємна розвага, а головне – це закінчити школу. Це цілком законно, – засміялась вона, – але й я їх теж цілком законно виключаю. Письменники шукають заразом і матеріалу – це щонайменше гидко. Господарники надто бундючні, молоді інженери надто захоплені своїм фахом, планами, заводами… Бухгалтери, вчителі, адміністратори – все це не те, не те… Бо мені хочеться, – сказала вона в підступі нудьги, – закохатись безтямно, так, як у романах колись писали… Я хочу так, як у романі!
Льова кивнув головою.
– Але й він мусить закохатись так само, – суворо додала вона. – Він мусить усе забути, покинути працю, знайомих, обов’язки, все, все! Забути все, почати щось нове, неповторне…
– Марто, як ви чудово говорите!..
Очі в Льови сяяли,