Невеличка драма. Валер’ян Підмогильний
Читать онлайн книгу.
к тебе можно? – півголосом спитала вона, відхиляючи до кімнати двері.
Тиша в помешканні була майже абсолютна. Прийом у професора кінчався, та й кабінет його містився зразу коло парадних дверей, у протилежному кінці до їдальні, де горіла лампа під широким матерчатим абажуром, що давав світло тільки на стіл і вузьку просторінь коло нього. Дубові стільці попід стіною здавалися темними кам’яними, картини, копії з Айвазовського, ледве ясніли у золочених рамах, повішених за принципом симетрії, а довгий годинник червоного дерева з величезним вагадлом м’яко цокав до пари застиглому світлу над столом.
– Заходи, – відповіла дочка.
Тоді Марія Миколаївна переступила поріг і зразу ж причинила за собою двері, щоб не вихолоджувати доччиного покою, де температура завжди була на п’ять ступнів вища, ніж у цілому помешканні. Ірен любила тепло, власне, органічно не могла терпіти холоду, тим-то для її грубки встановлено спеціальну норму палива.
Ірен півлежала на софці й читала, не підводячи від книжки очей. Мати сіла поруч і промовила по-російськи:
– Вже незабаром сьома…
– Ну? – спитала Ірен, дочитуючи речення.
– І сьогодні четвер…
– Так. Знаю, – сказала Ірен, відсуваючи книжку. – Мамо, ти хвилюєшся більш за мене!
– Ну, – улесливо промовила маги. – Але мене це трохи дивує… Він буває в нас уже півроку… Я знаю, що ти… проти нього нічого не маєш, власне, він прекрасна партія, показний із себе, на становищі, з безперечним майбутнім…
– Знаю, – урвала Ірен. – Про це ми з тобою вже говорили.
– Вибач, Іро, але я не розумію цієї повільності! В наш час це робиться швидше…
– Ну? – спитала Ірен.
– І я боюсь, що щось станеться… Не забувай, що вас уважають за наречених, з цим ми повинні рахуватись. А той четвер він не приходив зовсім…
– У нього було засідання, – поволі відповіла дочка. – А в суботу ми були з ним у театрі, коли тебе це цікавить…
Марія Миколаївна неймовірливо похитала головою.
– Не забувай, що тобі вже двадцять дев’ять…
– Справа в тім, мамо, – сказала Ірен різко, – що він працює зараз над великою роботою. Він мусить її спокійно закінчити. В цій роботі його майбутнє, про яке ти казала… Якщо я напосідатиму, то можу тільки відштовхнути його. Знаєш цих учених – для них робота передусім, на це треба зважати. Я мушу тепер же показати йому, що можу підтримати його, поступитись до певної міри собою, своїми інтересами. А коли він роботу закінчить…
– Це, може, через рік буде…
– Хоч і через два! Яка ти примітивна, мамо!
– Я бажаю тобі добра… І потім помешкання… Цей об’єднаний житлокооп конче хоче нас ущільнити. Кімната, яку ми призначали Юрію Олександровичу, під загрозою… Може, запропонувати йому перебратися до нас тим часом?
– Кімнату тим часом можна заселити якоюсь родичкою чи кимсь іншим, – відповіла Ірен. – І до цих розмов більше не повертатись.
Марія