Нещоденний щоденник. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
обривом на Білій горі, й перед моїми очима зримо пробігають кадри з минулого і нинішнього життя Львова.
І мого – теж.
Львівська телестудія в особі молодої журналістки Ангели Лавринович на початку травня цього року зініціювала творчу виправу в моє рідне село Трач, щоб до мого 75-річчя, що нагряне 2004 року, підготувати про мене телефільм.
Мені склали компанію поважні особи, що зробило мені честь: крім Ангели й оператора подалися в доволі далеку дорогу директор видавництва «Літопис» Михайло Комарницький зі своєю дружиною, проректором Львівського національного університету імені Івана Франка Марією Зубрицькою, голова Львівського товариства «Просвіта» Ярослав Пітко та письменниця Ніна Бічуя, яка погодилася написати для «Літературної України» репортаж.
Стояла літня спека, ми в мікроавтобусі спливали потом, і перша прохолода повіяла на нас, коли ми переїхали Прут і звернули з коломийського тракту на урочище Волове, звідки дорога пішла стрімко вгору, й ми виїхали на зовсім інакшу, ніж пологе Запруття, площину, що височіла над рівнинами залісненим плато, й опинилися в селі, з якого розпочинався Косівський район, а тим самим Карпати – в моєму рідному Трачі.
Я й досі дитинно люблю це село, хоч покинув його більше пів століття тому й нині майже нікого з мешканців Трача не впізнаю, – дороге воно мені і здається найкращим на світі. Та що й казати, адже тут, а не в Коломиї і не у Львові, закопана моя пуповина.
Я написав про Трач чимало, опоетизував його, створив про нього свою леґенду, і моя приятелька Ніна Бічуя, яка зі своєї ласки першою читає кожен мій рукопис і ретельно редагує, давно мріяла побачити це село: уявлялося воно їй надзвичайно красивим у будинках і людях, романтичним, гуцульським, карпатським – й коли ми проминули рядок хат на присілку Зрубі й стали на горбі, з якого виднілися тільки ліси, сади і яруги, я помітив, як на обличчі Ніни малювалося гірке розчарування: села ж то у традиційному вигляді не існувало, ніби й зовсім ніколи його на світі не було, а Трач я видумав для себе самого.
Правда, вдалині виднівся разок хат на Царині; над проваллям у яр, який зветься Мочулою, стояла колишня школа – нинішній медпункт, а в підніжжі горба, що на ньому ми зупинилися, сховався за якоюсь потворною новобудовою, схожою на казарму, критий черепицею чепурний будинок і поряд із ним, немов капличка, – криниця.
І я вигукнув гордо: «Це мій родимий дім!»
На подвір’ї батьківської хати було людно: до мене вийшли мої земляки привітати з хлібом-сіллю. І хоч я добре усвідомлював, що ці та подальші трацькі паради наперед зрежисеровані Ангелою, все ж радісно-терпке розчулення дійняло моє серце.
Та чи вперше? Я за своє творче життя мав аж три зустрічі з трачанами: перший раз у школі багато років тому, другий – на освяченні могили полеглим героям за волю України, а третій – на свій сімдесятирічний ювілей. І кожного разу прошивала мою душу пекуча сльоза – чи то з утіхи за славу, яку так тяжко здобути там, де ти колись корови