Святополк ІІ Ізяславович. Сергей Грабарь
Читать онлайн книгу.
Божої та Спасителя, дошці. Це називалося тоакою – деревом по дереву, щоби достукатися до найпотаємніших закутків душі. Деревом по дереву…
Вже у храмі Нестор почув стурбований шепіт: «Отче, отче…». Чернець обернувся – маленький Петрик, блідий, з величезними, переляканими очима, кликав його.
– Що сталося, хлопче?
– Там… там у лісі… – Петрик не осилив вимовити більше ні слова, тільки вказував у бік пущі.
– Заспокойся. Ну, не треба, не треба… – вони вийшли на подвір’я.
Служба ще не почалася, але за якусь мить вже мала зазвучати.
– Розповідай.
І Петрик, збиваючись, переповів ченцеві бачене. «Господи, таки сталося», – прошепотів Нестор.
– Слухай, хлопче, нікому про це більше ані слова, бо, як дізнаються, і тобі не подарують. Підемо зараз до служби. Залишишся на кілька днів у монастирі, а я відправлю послушника до матері твоєї, щоби переповів, де ти, аби та не хвилювалася. – Нестор тричі перехрестився, звівши очі до неба.
Там серед чорно-багряних хмар летів самотній вершник.
«Порятуй його, Господи!» – прошепотів чернець.
– Ходімо, Петрику, помолимося Господу нашому за упокій душ загиблих воїнів. – Нестор погладив хлопчика по голові, поцілував у чоло. – На все воля Божа.
Вечірня проходила сьогодні у Великій церкві Успіння Богородиці. Храм був новим, хоча будівництво його почалося ще двадцять років тому, коли саме відходив у кращі світи преподобний Антоній Печерський. Потім ще десять зим і десять літ стіни розписували – спочатку греки, а згодом – наші богомази. І смальту для мозаїки спочатку возили із Царгорода, але зрозуміли: її треба стільки – не напасешся, то й зробили неподалік від собору, в кутку монастирського саду невелику майстерню. Храм же освятили чотири роки тому.
Нестор підняв голову і замилувався новим панікадилом, що подарував монастирю цього місяця один із бояр княжих. Воно було о дванадцяти свічках, що виструнчилися правильним колом. Під свічками розмістили дванадцять невеличких образків головних свят християнських у золочених шатах, писаних тут, у монастирі, під наглядом отця Аліпія. Від свічок до центру тягнулося дванадцять променів-ланцюжків, що сходилися до невеличкого золоченого Розп’яття, яке кріпилося до сфери, а та – до стелі.
«Є люди, – подумав отець Нестор, – які допомагають і сіють добро, а є що піклуються тільки про власну гординю. – Чернець із болем згадав невинну кров, нещодавно пролиту в лісі. – Скрізь одвічна боротьба світла і темряви».
Ченці і вірні разом творили молитву. Панувала натхненна тиша, і в цій святості лунав голос ігумена Іоанна, який наставляв монастирську братію останніми роками. Молилися за мир і спокій, за упокій душі князя Всеволода і всіх померлих та невинно убієнних, за князя нового – Святополка, сина Ізяслава, за майбутнє кожної людини на землях Русі.
Молився отець Нестор, і поруч з ним молився маленький Петрик.
Нова влада
Пряма дорога від Турова вивела подорожніх до Жидівської брами.