Святополк ІІ Ізяславович. Сергей Грабарь
Читать онлайн книгу.
щастя – твій батько, ті кілька років разом і, звісно, ти, Святеку – Великий князь Київський Святополк, – і раптом без переходу, – піду я.
– Ні, мамо. Ти залишишся тут, при палаці.
– Піду я. Інакше життя не дадуть ні мені, ні тобі, – і вже біля самих дверей: – Я буду приходити, Святеку. Інколи…
Війна
Війна триває вже кілька місяців. Війна важка, без перепочинку. Не скажу, що ми весь час зазнаємо поразок. Були й перемоги, але настільки незначні, що і згадувати не варто.
Чому ми програємо? Чому постійно запізнюємося? Причин багато, і одна з них, мабуть, моє князювання в Києві. Як я і думав, князь Володимир не змирився зі своїм місцем. Заповіт батька і Закон діда нашого – це одне, а влада у твоїх руках – зовсім інше. Тож і робиться все на кшталт: чим гірше – тим краще. Інакше кажучи, вирішив Володимир звільнити стіл Київський чужими руками, і цими руками стали половці. Ні, він не вдається до таємних перемов, він чесно воює на чолі свого війська, але разом з тим ніколи не рветься вперед і при найліпшій нагоді відступає.
Так ми програли одну з перших баталій. Ту саму, де загинув його брат Ростислав. Володимир першим тоді накивав п’ятами, і його хвалені чернігівські війська слідом за ним. Ми й виходили на бій важко. Спочатку, як зустрілися – сперечалися, сварилися. Я нагадав йому про постійні змови проти мого батька, про ув’язнення моєї мачухи Гертруди, про випадкову, але зовсім не випадкову, смерть брата мого Ярополка і ще багато чого. Та обставини змусили йти на цілування Хреста і спільний похід. Надто вже близько біля столиці почали нишпорити половці.
Той бій… За стратегією ми зайняли весь простір в урочищі, тим самим скоротивши перевагу половців у людності. Відступати означало наражати на загибель всі три дружини: мою, Володимирову та Ростиславову. Аж раптом, ще до початку дій, військо Володимира відійшло, а згодом і зовсім зникло. Утворилася прогалина, куди й кинулися сотні половців, з кожною хвилиною звужуючи простір для маневру наших військ. І хоча руські воїни вправніші за кипчаків – ми побігли. Ворогів було вдвічі більше.
Ми відступили до Стугни, стрімкої й повноводої. Кинулися перепливати, і десь на середині річки я почув крик. Ростислав, що був праворуч, почав хапати повітря, бити руками по воді, щось голосно вигукнув і врешті повільно зник на глибині. Половці не переслідували нас за Стугною. Їхній передовий загін випустив для годиться кілька стріл, одна з яких і наздогнала молодшого брата Володимира.
Тіло Ростислава ми знайшли вночі за десятки верст за течією, – Святополк зрештою перевів подих.
Здавалося, що все це він більше говорить для себе, а не переповідає митрополитові Єфрему про події, що затиснули князя з різних боків.
– Пам’ятаю, як Ростислава ховали. – митрополит нахилив голову, перебираючи вервицю. – Бояри хотіли перевезти тіло до Чернігова або Переяслава. Але ти, княже, наполіг, і я тебе в цьому підтримав, поховати, як і належить, з усіма почестями у Софії Київській. Я тоді ще запитував, де ж Володимир. – І та історія з посланником Любомиром… – Ти чого,