– То як там мати твоя, Петрику?

      – Живе потихеньку.

      – Не страшно самій у лісі?

      – Та вона не зовсім сама, – хлопчик зам’явся, – там ще дядько Любомир.

      – Це не той Любомир, якого вона врятувала?

      – Той самий.

      – Що ж, достойна людина, – чернець усміхнувся.

      – Це правда, але Ви ж знаєте, отче, що про мою мамцю говорять. – Петрик спохмурнів і ніяково: – Люди її відьмою кличуть.

      – Знаю, але ти на це не зважай, – Нестор враз став серйозним. – Люди багато чого кажуть і не завжди правду. Мати твоя вдосталь у житті вистраждала. Крім того, вона розумна: багато чого знає і багато що вміє. А розумних у нас не люблять. На собі це відчув…

      – Тому і мама, і дядько Любомир хороняться від чужого ока. Ви ж не скажете нікому? – хлопчик по-дитячому злякався, що розповів таємницю.

      – Не полошися, – заспокоїв отець Нестор, – я ж чернець, а ченці таїни бережуть. Ну, і ми ж з тобою друзі. Чи не так?

      – Так! – очі Петрика радісно засвітилися. Почути такі слова від самого отця Нестора було щастям.

      – Дивись, он отець настоятель вже на нас чекає.

      – Во славу Господа живемо! – привітався ігумен Іоанн.

      – Во славу справ Його! – відповів Нестор.

      – Во славу! – і собі стиха промовив Петрик.

      – Кликали, отче настоятелю? – Нестор розправив плечі. Його звичка трохи сутулитися давалася взнаки.

      – Треба порадитися, – отець Іоанн зробив жест рукою, – тож прогуляємося садом монастирським, покажу, що я тут біля будинку закладаю. – А ти, хлопче, полиши нас. Дякую за допомогу.

      Ігумен і чернець повернули праворуч від Будинку настоятеля. Рушили недавно прокладеними стежками, прикрашеними самшитом і туєю, привезеними з Тмуторокані.

      Отець Іоанн знався багато на чому. Полюбляв садівництво, вважаючи цю справу наступною за значущістю після служіння Господу, розумівся у мистецтві, був великим книжником і хорошим лікарем. Цінував кожну рослину, тварину, комаху – як творіння Всевишнього.

      Сад, до якого вони зайшли, ще тільки формувався. Тут були звичні для Русі груші, яблуні, сливи, привезені з Візантії горіхи, переданий з Херсонесу кизил. Проглядалося чітке розміщення рослин, відповідно до плану, відомого лише отцю настоятелю.

      – Я, власне, про що хотів поговорити, отче Несторе, – почав ігумен. – Перечитав твої записи Житія отця нашого Феодосія Печерського і зрозумів: ми повинні зробити більше.

      – Про що Ви, отче?

      – Мені здається, що не залежно від того, з якою шанобою ми ставились би до загальних християнських святинь, необхідно придивитися до своїх, – ігумен Іоанн на деякий час замовк, обмірковуючи, наскільки можна відкритися перед ченцем, повідати, що його турбувало вже багато років.

      – Я теж такої думки, – допоміг ігумену Нестор, – Ви про Пантеон Руських святих?

      – Так.

      Ідея створення Пантеону Руських святих