Остап Шаптала. Повісті. Валер’ян Підмогильний
Читать онлайн книгу.
з’їдаєш, і всі вони однакові, а в цю ніч навіть крашанка робиться смашнішою. Куштуй, Остапе.
– Тільки паски не криши на стіл. Вона ж свячена… – докірливо зауважила мати.
– Не буду, – винувато промовив Шаптала.
Почувши себе дійсно винуватим, він, нахилившись над столом, позбирав крихти свяченої паски.
Мати вдоволено посміхнулась і глибоким поглядом оглянула сина. Потім вона зітхнула. Вона була певна, що син її любить, але любить там, десь у глибочині своєї мовчазної душі. А мати жадала, щоб колись на самотині син обняв її та, схиливши своє обличчя, сказав би:
– Матусю, люба й кохана! Хочеш я стану перед тобою навколюшки і покладу голову тобі на груди, що дали мені силу та розум, а ти, як у дитинстві моїм, спокійно й поволі розкажеш про пригоди хороброго лицаря у країні лютих звірів та огидних страховищ… Я хочу ще раз почути, якою красою блискали очі його після перемоги…
Але він ніколи не скаже подібного, її син.
Батько облишив сало, яким зацікавився був, і прислухався.
– Олюся кличе, – тихо сповістив він.
Мати схопилась і подалася до хворої. За мент вона повернулася.
– Олюся хоче посидіти разом з нами… Ходім. Остапе.
Її лякало уперте бажання доньки, хоч та запевняла, що почуває себе гаразд.
Батько й собі поплентався за ними. Олюсю закутали в бавовняну ковдру, і Шаптала приніс її на руках до їдальні.
– Спасибі, спасибі, – дякувала дівчина, коли її посадовили на стільця, як давно… більше місяця я не бачила цієї кімнати. Як давно…
Вона ніби щойно прокинулась і була ще під впливом жахних снів. Очі їй блискали, ще не ймучи віри радості пробудження.
Шаптала сидів біля неї й підтримував їй стан рукою.
– Їжте, їжте, – прохала дівчина, посміхаючись: – тато, випий горілки…
– Гм… – пробуркотів старий. Проте налив собі чарку.
– Хай ти будеш здорова, – промовив він.
Але Олюся напружилась відразу, випростала руки з-під ковдри і стиснула ними груди. Сама вона захиталась, і брат ледве встиг її затримати на стільці.
З грудей дівчини обривчасто посипались вибухи кашлю. Вони сухо летіли в кімнату, як удари сокири по дереві, і колючими дзвіночками бриніли по шклянках на столі. Од гострого їх згуку заблимали свічки на столі, й прозорими краплинками покотився по них розтоплений лій.
Сили Олюсіни вилітали разом з кашлем; вона жовкла і в’яла за кожним кахиканням і ледве встигала набирати повітря в легені.
Врешті хвора затихла та, підвівши голову, почала ковтати слину. Ніхто не ворухнувся, боючись недбалим рухом викликати звіря з грудей Олюсі.
– Важко, боляче… – прошепотіла вона, і згуки її голосу, тихі й журливі, попливли повітрям, як дим ладану.
Вона задумливо схилилась над столом і казала до брата:
– Я знаю, що завтра не встану з ліжка ранком… в той час, коли сонце сходить за лісом… Ах, яке п’янюче ранкове повітря! А над вечір я не ходитиму біля Дніпра і не побачу… як падають од скель на воду хисткі тіні… не почую буркотіння порогу… Ай, Остапе, я ж того не побачу