Людиною він був. Джеффри Арчер
Читать онлайн книгу.
цю проблему?
– Підозрюю, що вона погодилася б із тобою, коханий. Повісити, четвертувати й роздерти кіньми було б для них занадто м’яко. Але не думаю, що така політика з’явиться в найближчому маніфесті Консервативної партії.
Доктор Річардс послухав, як б’ється серце його пацієнта – сімдесят два удари на хвилину, – і поставив галочку у відповідній графі.
– Ви у досить хорошій формі, сер Гаррі, – похвалив він, – як для чоловіка, котрий наближається до шостого десятку. Вік, коли багато хто з нас розглядає можливість виходу на пенсію.
– Тільки не я, – заперечив Гаррі. – Я ще маю дописати останнього Вільяма Ворвіка, перш ніж перейду до свого наступного роману, який може забрати в мене кілька років. Тож мушу прожити щонайменше сімдесят літ. Це зрозуміло, докторе Річардс?
– Сімдесят. Це не довше, ніж типовий контракт зі Всевишнім. Не думаю, що це становитиме проблему, – додав лікар, – поки ви все ще практикуєте фізичні вправи.
Він перевірив картку свого пацієнта.
– Коли ми зустрічалися з вами минулого разу, сер Гаррі, ви пробігали по три милі двічі на тиждень і проходили пішки по п’ять миль тричі на тиждень. Ви все ще це робите?
– Аякже, але маю зізнатися, що перестав перевіряти час.
– Ви досі дотримуєтеся цього режиму між двогодинними сесіями письма?
– Щоранку, п’ять днів на тиждень.
– Чудово. Насправді це навіть більше, ніж могли б собі дозволити багато моїх навіть молодших пацієнтів. Іще кілька запитань: мабуть, ви не курите?
– Ніколи цього не робив.
– А скільки випиваєте алкоголю в середньому за день?
– Келих вина за вечерею, але не за обідом. Бо це мене зморило б у розпал дня.
– Тоді, відверто кажучи, сімдесят – для вас не межа, якщо, звісно, не потрапите під автобус.
– Невеликий ризик для цього, позаяк наш місцевий автобус навідується в селище лише двічі на день, попри те що Емма регулярно скаржиться міській раді й закидає її листами.
Лікар посміхнувся.
– Усе, що мені зараз потрібно, це зразок крові, щоб провести аналіз. Якщо підете зі мною, я попрошу медсестру це зробити.
Доктор Річардс закрив картку, підвівся з-за столу і вивів Гаррі з палати для консультацій.
– А як справи у леді Кліфтон? – поцікавився він, коли вони прошкували коридором.
Емма ненавиділа почесний титул «леді», бо відчувала, що не заслужила цього, й наполягала, щоб усі в лікарні продовжували називати її пані Кліфтон або пані голова.
– Ви мені про це повідайте, – сказав Гаррі.
– Я не її лікар, – заперечив медик, – але можу вам сказати, що вона найкраща голова правління, яку ми коли-небудь мали, і я не впевнений, чи з’явиться хтось достатньо відважний, аби замінити її, коли вона звільниться за рік.
Гаррі посміхнувся. Щоразу, коли він відвідував Бристольський королівський шпиталь, він відчував повагу й прихильність персоналу до Емми.
– Якщо вдруге виграємо звання найкращої