Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності. Олександр Зубков
Читать онлайн книгу.
варто заявити владі? Все-таки ми не в дикій країні.
– Ні, Володимир, – похитав головою Матвій, – навіть якщо вони візьмуться за цю справу, шанси відшукати Лінду живою будуть прирівняні до нуля. Коли Черишев дізнається, що ми звернулися по допомогу до влади, він просто позбудеться від неї, як від непотрібного доказу своєї провини. Такі, як він ні перед чим не зупиняться. І навіть якщо він отримає викуп, немає ніякої гарантії, що поверне Лінду. Тому залишається сподіватися тільки на себе… І на Куіделя. Сподіваюся, ти не станеш заперечувати, якщо він піде зі мною?
Володимир подивився на індіанця і побачив в його очах величезне бажання допомогти Матвію відшукати дівчину.
– Я не маю права утримувати його тут, – розвів він руками. – Офіційно Куідель не входить до складу групи й те, що він допомагав нам – велика удача. До того ж він працював за їжу та нічліг. Якщо він хоче, хай іде з тобою, так у всякому разі я буду спокійнішим за тебе.
Індіанець швидко кивнув, на знак згоди.
– Вам потрібні якісь інструменти? – поцікавився Володимир.
– Так, саме про це я і хотів попросити. Нам знадобляться дві сокири, все інше у нас є. – Матвій поглянув на Куіделя, і той знову кивнув, на підтвердження сказаного.
– Вибирай будь-які, – погодився Володимир, – ми замовимо собі ще.
– Дякую тобі за все, – промовив Матвій і міцно обійняв приятеля, щиро сподіваючись, що вони ще зустрінуться.
За півгодини нові знайомі, яких доля звела таким незвичайним чином, вже прокладали собі шлях в непроглядній хащі бразильських лісів. Дорога до річки зовсім не була схожа на ту, якою супроводжував Куідель експедиційну групу Володимира, і Матвію довелося випробувати на собі всю суворість джунглів. Колючі гілки били по руках і обличчю, часом залишаючи криваві подряпини. Але вандрівники не звертали на це уваги. Вони впевнено просувалися вперед, крізь густу завісу рослин. Зустрівши на своєму шляху ділянку з густо переплетених між собою гілок, Матвій узяв сокиру і хотів розчистити собі шлях, але Куідель зупинив його.
– Якщо ми будемо витрачати час на прокладання дороги, – тихо мовив він, – нам ні за що не добратися до річки до заходу сонця. Будемо обходити такі місця.
Матвій мовчки кивнув і вони пішли в обхід. Проходячи крізь густу гущавину, складно було визначити, як довго ще до заходу, тому що вікові дерева не тільки закривали собою небо, але навіть не пропускали сонячне світло. Деякі ділянки настільки поглинула імла, що мандрівники не могли розрізнити предмети навіть в декількох метрах від себе, тому Матвій тримався Куіделя на відстані витягнутої руки. Коли вони покинули гущавину і вийшли на галявину, залиту сонячним світлом, Матвій прижмурив очі й промовив:
– Мені здається, що такі непрохідні нетрі можуть стати нам хорошим притулком вночі. З одного боку заглибимося в них за допомогою сокири, а з іншого – завалимо вхід важкими гілками.
– Від великих хижаків це нас вбереже, – погодився Куідель, – але ти забуваєш про змій. Вони