Що, Бріто, кажеш ти?

      Заупокійну

      Молитву нині вигадав нову

      Я на місцевий лад і без упину

      Її воді торочу вже давно:

      З докором я їй ставлю у провину,

      Що нею розбавляється вино.

      Якесь безумство у твоїх словах!

      По щирості, нагадує воно

      Твої незрозумілі забобони!

      Шматує душу незбагненний страх:

      Відтоді, як ми вийшли з Лісабона,

      Одразу доля відцуралась нас,

      І всюди бачу я прикмети скону.

      Ми вирушили в путь і в той же час,

      Як обриси далекої землі

      Забачили нарешті, раптом згас

      Ясного сонця лик в густій імлі —

      Шалена буря у морській глибині

      Розпорошила наші кораблі.

      Дивлюсь на море – бачу чорні тіні,

      Дивлюсь на небо – а верзеться кров,

      На обрії в нічному безгомінні

      Птахів зловісних бачу знов і знов,

      А на землі – могильну яму бачу

      І падаю до неї стрімголов.

      Тобі я ці видіння розтлумачу

      І з радістю розвію смуток твій:

      Ми втратили галеру, а не вдачу,

      А отже – перемоги час близький,

      Здійсняться наші плани, вір мені,

      Не крові знак, а радісних надій —

      Червоне небо; чудиська страшні,

      Що в небі ти їх бачив і на морі,

      Не наші, брате, – тут, на чужині,

      Рояться споконвіку ці потвори, —

      Хіба не привід це, щоб дикий край

      Ми силою схилили до покори?

      На страхи та прикмети не зважай,

      Хай мучать маврів сумніви й печалі,

      А нас вони не стримають, і край!

      Сюди прийшли ми, підкоривши далі,

      Зі зброєю в руках не задля того,

      Щоб для нащадків занести в скрижалі,

      Яка почесна наша перемога.

      Ні, наш похід угодний небесам:

      Поширити прийшли ми віру в Бога,

      Йому належить слава, а не нам.

      Якщо ж ми стрінем тут останню мить,

      Не треба марно дорікати долі:

      Ми – слуги, і сумління нам велить

      Скоритися безмовно вищій волі.

      Але що це?

      О сеньйоре,

      Мури міста обдивлявся

      Нині пильно я, та раптом

      Вершників загін побачив

      Під горою. До Танжера

      Той загін із Феса мчався

      Швидко так, мов це не люди

      Зовсім, а пташина зграя.

      Їхні коні легконогі

      Суходолу ледь торкались:

      Небо і земля не знали,

      Чи летять вони, чи скачуть.

      Вийдемо їм навперейми:

      З аркебузами[26] солдати

      Стануть першими, за ними

      Вершники, закуті в лати,

      Розташуються,