Зелений Генріх. Готфрид Келлер
Читать онлайн книгу.
я відчув у них не тільки цілковите нерозуміння моїх добрих намірів, а й недоречну спробу передбачити моє майбутнє, образливу насмішку над моєю особистістю.
– Чи правда, – вів далі він, – що по дорозі туди ти запропонував вишикуватись у ряди і заспівати пісню, як у військовому строю?
Почувши це запитання, я оторопів; так, значить, мої товариші зрадили мене і, напевно, вже встигли зняти з себе провину; я подумав було, чи не краще буде, якщо я не зізнаюсь, але у мене знову вирвалося «так».
– Чи правда, що, підійшовши до будинку, ти закликав усіх не розходитися поодинці, й не лише закликав, але і став у дверях, аби нікого не випускати?
Не довго думаючи, я підтвердив і це, бо не бачив у такому вчинку нічого ганебного і негожого. Ці дві обставини, які спливли вже з перших свідчень моїх спільників, вселили попечителю думку про те, що я ж бо і є головним призвідником; до того ж вони були, мабуть, єдиними фактами, які йому вдалося встановити у цій заплутаній справі, вони відразу ж кинулись у вічі, й весь подальший допит він звів виключно до того, щоб довести мою провину. Кожен, кому він ставив це запитання, відповідав на нього ствердно, радіючи, що йому не треба говорити про самого себе.
Потім мене відпустили, і я побрів додому, дещо стривожений, але все ж не чекаючи великої біди; вся процедура допиту здалася мені якоюсь несерйозною. Я глибоко каявся й відчував, що я помилився, але помилився тільки по відношенню до нещасного вчителя, якого ми так жорстоко образили. Прийшовши додому, я розповів матінці про все, що трапилось, і вона вже збиралась як слід вилаяти мене, як раптом у дверях з’явився розсильний із великим конвертом у руках. У листі матінку повідомляли, що з сьогоднішнього дня мене виключено зі школи, без права вступити до неї знову. На моєму обличчі відразу ж відбилося таке непідробне почуття обурення та образи за вчинену наді мною несправедливість, що матінка жодним словом не нагадала мені більше про мою провину, а поринула у свої власні невеселі думки; та й як не задуматися, коли всемогутня державна влада виганяє на вулицю єдине дитя безпорадної вдови, байдуже сказавши на прощання: «З нього однаково не буде пуття!»
Якщо навколо питання про законність застосування смертної кари давно вже ведуться пристрасні й непримиренні суперечки, то чому б не посперечатися до речі й про те, чи має право держава виключати зі своєї виховної системи дитину або молоду людину, – звичайно, якщо тільки вона не є небезпечним для оточення божевільним. Адже якщо в майбутньому я ще раз опинюся замішаним у таку неприємну історію й мою долю вирішуватимуть такі ж судді, а існуючі порядки не зміняться, то, виходячи з того, як зі мною вчинили того разу, мені, мабуть, і справді можуть голову відрубати; бо відняти у дитини можливість вчитись, як навчаються її однолітки, перестати її виховувати, – хіба це не означає морально стратити її, вбити у ній усі зародки духовного розвитку? Що ж стосується дорослих, то їм і справді нерідко доводиться накладати головою за участь у так званих заворушеннях, які часом,