Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде
Читать онлайн книгу.
що тягнуться слідом за армією, підтоптані арлекіни, якісь типи, схожі на волоцюг вантажників, кілька праль-маонок, які пустилися берега, але зберегли іще рештки колишнього доброчесного життя – дух часнику та шафранової підливи… Проте найцікавіше видовище – це фойє, що зараз правлять за картярні. Біля довгих зелених столів роєм рояться люди. Кого тут тільки нема! Тюркоси-відпускники, які грають на позичені гроші, крамарі-маври із Горішнього міста, негри, мальтійці, колоністи з далеких закутків, що проїхали сорок миль задля того, щоб поставити на карту гроші, за які можна купити плуг або пару волів. – Усі збуджені, бліді, у всіх зціплені зуби, безтямні очі, втуплені в одну й ту саму карту, а погляд косий, спідлоба – погляд запеклого картяра…
Трохи осторонь – алжирські євреї: вони приходять сюди цілими родинами. Чоловіки вбрані по-східному, але в синіх панчохах і оксамитових кашкетах – просто-таки огидний несмак… Жінки, огрядні, бліді, ледве можуть звести дух і ворухнутись у своїх тісних, жорстких корсетках, гаптованих золотом… Це плем’я товпиться біля столів, штовхається, галасує, репетує, радиться, рахує на пальцях і робить невеличкі ставки. Щоправда, часом старий патріарх з бородою, як у Саваофа, після довгих нарад і суперечок з родиною, зважується ризикнути сімейним дуро… І вже до кінця гри в іудейських очах, що вп’ялися в стіл, не згасає гарячковий блиск, і від погляду цих страшних, мовби з чорного магніту, очей золоті монети, здається, самі собою крутяться по зеленому сукну й кінець кінцем притягаються одна до одної, наче хтось їх потихеньку смикає за мотузку…
Та ще сварки, бійки, лайки, зібрані з усіх країн світу, несамовиті вигуки всіма мовами, різанина, нестача грошей, поява поліції!..
Великий Тартарен якось забрів на цю вакханалію трохи розважитись і забутися, щоб заспокоїти душу.
Наш герой проштовхався крізь юрбу, думаючи про свою мавританку, коли раптом почув два збуджених голоси, що покривали і галас картярів, і брязкіт золота:
– А я вам кажу, добродію, що в мене немає двадцяти франків!..
– Добродію!..
– Я вас слухаю, добродію…
– А ви знаєте, з ким розмовляєте, добродію?
– Коли ваша ласка, назвіть себе!..
– Щоб ви знали, добродію, я – князь Григорій Чорногорський!
Почувши це ім’я, Тартарен схвилювався і став пробиватися вперед, радий та гордий із того, що зустрів нарешті свого князя – чорногорського князя, з яким познайомився на «Зуаві».
На жаль, князівський титул, такий чарівливий для нашого простодушного тарасконця, не справив аніякісінького враження на офіцера стрілецького полку, який сперечався із князем.
– Я щасливий це чути! – глузливо кинув офіцер і повернувся до глядачів: – Григорій Чорногорський… Чи хто-небудь з вас його знає?… Ніхто!
Обурений Тартарен ступив крок уперед.
– Перепрошую! Я знаю князя! – твердо сказав він із сильним тарасконським акцентом.
Офіцер зміряв його поглядом і знизав плечима.
– Он як? Чудово! В такому