Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде
Читать онлайн книгу.
Константинополем і Занзібаром… А опинився він у справжнісінькому Тарасконі!.. Кав’ярні, ресторани, широкі вулиці, чотириповерхові будинки, невеличкий майдан з макадамовою бруківкою, де духовий оркестр грав польки Оффенбаха, а за столиками сиділи чоловіки, пили пиво і їли пампушки, де гуляли дами, лоретки, офіцери, солдати, знову офіцери – леле, скільки їх тут! – і жодного тобі терка… Єдиний терок – це він, Тартарен… Проминаючи майдан, наш тарасконець навіть зніяковів – адже всі звернули на нього погляди. Оркестр замовк, і оффенбахівська полька зависла в повітрі.
З двома рушницями за плечима, з револьвером при боці, суворий і величний, як Робінзон Крузо, Тартарен простував повз увесь цей люд; проте коли він увійшов у готель, сили покинули його. Голова йому запаморочилася; від’їзд із Тараскона, марсельський порт, плавання, чорногорський князь, пірати – усе змішалося…
В номер його внесли на руках, зняли зброю, роздягли… Навіть хотіли послати по лікаря, та герой наш, ледве торкнувшись головою подушки, захропів так гучно й лунко, що господар готелю вирішив не вдаватися до послуг медицини, і всі тихенько вийшли з кімнати.
IV. Перша засідка
Коли Тартарен прокинувся, годинник на міській ратуші вибив третю годину. Він проспав вечір, ніч, ранок і добру половину дня. Та що в тім дивного: за три доби шешья його стільки натерпілася!..
«Я – у країні левів!» – ось яка думка сяйнула Тартаренові, коли він розплющив очі. І – ніде правди діти – згадавши, що леви так близько, буквально за кілька кроків, сказати б, під рукою, і що незабаром він зустрінеться з ними віч-на-віч, – брр! – тарасконець зацокотів зубами й сміливо пірнув під ковдру.
Проте незабаром веселий вуличний гомін, шовкова синява неба, сонячні промені, що пестили кімнату, смачне снідання, подане в ліжко, розчинене вікно, що виходило просто на море, – усе це, ще й скроплене пляшкою чудового критського вина, навернуло Тартарена на його звичайний героїчний дух.
Скинувши із себе ковдру, він вигукнув: «На левів! На левів!» – і хутко вдягнувся.
Він надумав ось що: тихцем податися з міста в пустелю, дочекатися ночі, сісти в засідку і – пах-пах! – у першого-ліпшого лева… А вранці повернутися в готель, поснідати, прийняти привітання від алжирців і послати візок по вбитого звіра. Наш герой швиденько озброївся, завдав собі на спину похідний намет – довга жердина стриміла в нього над головою – і вийшов на вулицю, хоч-не-хоч випростаний, мовби проковтнувши кілок. Не питаючи, кудою йти, щоб нікого не втаємничувати у свій план, він повернув праворуч, дійшов до Бабассунських аркад, – алжирські євреї-крамарі, що, мов павуки, сиділи по кутках своїх брудних крамничок, так і вп’ялися в нього очима, – перетнув Театральний майдан і, проминувши передмістя, вийшов на Мустафський шлях.
На цьому шляху діялося щось неймовірне. Омнібуси, фіакри, двоколки, хури, величезні вози з сіном, запряжені волами, ескадрони африканських стрільців, табуни малесеньких осликів, негритянки, які продавали коржі,