Стояти, долати півторагодинну (а часом і двогодинну!) дорогу на роботу і навіть не уявляти, що це шосте за життя в столиці помешкання, яке вважаєш своїм і останнім, і маленька однокімнатна квартирка в кінці Троєщини – лише невелика зупинка на три роки. Зупинка перед тим, як сісти в інший потяг.

      Як дивно: ніколи не знаєш, що станеться з тобою після того, як щось у своєму житті ти визначиш, як останнє чи остаточне.

      Продовжую…

      Отже, стояти, мерзнути або помирати від спеки й думати: «Господи, як приємно рухатись!»

      А ще кілька років тому, до того, як прийняла рішення усамітнитись на цьому благословенному кінці світу, виходячи з хати, я несподівано побачила кожну травинку, вкриту памороззю! Тобто під моїми ногами виявилася не просто земля з якоюсь рослинністю, а… переплетіння кровоносних судин, як на картинах Івана Марчука, де кожна судина-травинка мала свій особливий відтінок і свою неповторну звивину. Відбувалося якесь незбагненне загострення зору, а коли під ногами шурхотіло листя, у голові лунала ціла симфонія. Отже, і загострення слуху.

      Так буває лише тоді, коли ти приймаєш правильне рішення або заново починаєш життя і нічого не боїшся. Тоді виникають цей зір і цей слух. А все, що дратує, переформульовується на краще або кумедне.

      …Сьогодні в маршрутці прямо переді мною сидів дядько, який усю дорогу колупався у вухах, а потім підносив пальці до очей і уважно розглядав те, що звідти викопав. Від цього, звісно, мене теж нудило, доки я подумала: а якщо цей дядько – представник якого-небудь втаємниченого клану, члени якого здатні вирощувати у себе у вухах діаманти? При чому, цей процес продукування не постійний, а як пологи. Тобто