Одного разу…. Ірен Роздобудько
Читать онлайн книгу.
циганка? – здивувалася бабця. (Взагалі, вона була не дуже схожа на бабцю – маленька, але моторна, губи в неї завжди яскравіли помадою морквяного кольору!)
Я не вміла брехати, але мені дуже кортіло бути циганкою, а головне – довести це Лєнці.
– Так. У мене дідусь був циганом, – збрехала я і додала: – Я вмію трусити плечима!
– От і молодець! – сказала бабця. – Тоді бери ці відра – допоможеш винести їх за будинок, до балки! Бачиш, скільки тут у нас роботи.
Я взяла до рук два величезні «дорослі» відра, по вінця навантажені битою цеглою.
Ох! Бабця і Лєнка йшли за мною до самої балки. Вони несли целофан. Відверто кажучи, якби їх не було поруч, я б вивалила ті відра десь ближче.
Ми йшли, і бабця розпитувала мене про мої плани – чи знаю я циганську мову, чи вмію танцювати, і які іспити складають, щоб вступити до циганського театру. Мені було сім років, і я несла відра. Я думала, що маю доперти їх до самого пункту призначення. А ще мені здавалося, що в руках у бабці і в Лєнки – по рушниці. Щойно зупинюсь – розстріл. Бабця всю дорогу нахвалювала мене.
А потім сталося диво. Щойно я поставила відра на землю, як обидві мої руки самі собою злетіли вгору! Так, ніби були підхоплені якимись невидимими янголами. Руки були легкі і зовсім невагомі! Вони ніяк не хотіли повертатися до свого звичного стану. Бабця і Лєнка із подивом дивилися на мене, а мої руки – літали! Якби в мене був більший хист до точних наук, я б зробила якесь відкриття, наче Архімед, який вскочив у ванну з водою і зробив висновок про те, що… От зі мною тоді трапилось щось подібне. Моя теорема звучала так: якщо ти несеш вагу, яка в чотири рази перевищує вагу твого тіла, скинувши її, ти можеш злетіти в повітря.
Потім я багато разів проробляла цей експеримент, але, на жаль, не могла відірватися від землі – літали лише руки. Варто було б спробувати навантажити на себе якусь плиту – тоді б точно злетіла.
Але, дякувати Богу, від цих експериментів мене відірвали нові, а потім – найновіші…
Табори
Літні піонерські табори – найбільший жах усього мого свідомого дитинства.
Адже там довелося проводити майже всі літні канікули, починаючи з третього класу. Не знаю, кому це могло подобатись.
Ці обов’язкові вранішні «лінійки», ходіння «строєм» і «по парах», галасливі ігри на свіжому повітрі, спортивні змагання і хорові співи. Ця жахлива «Зірниця», де за тобою женуться старші та зривають погони, що означає, що ти – вбитий.
Компенсація за всі ці страждання була одна – кіно вечорами або танці. А ще – нічні пригоди, коли вожаті-наглядачі засинали чи пиячили десь поза межами табору, а юні піонери, накинувши білі простирадла, ходили лякати молодших або мазати їх, сонних, зубною пастою…
Попри це, ті, хто в них не побував, тепер заздрісно слухають історії про те, як там жилося-булося юним «табірникам», кинутим напризволяще в дорослий світ.
Адже світ таборів дійсно був дорослим, з усіма законами і боротьбою «на виживання». Щоправда, батьки про це не здогадувались…
Звісно, про «Артек» не