Час збирати метафори. Михайло Блехман
Читать онлайн книгу.
не заперечили проти моєї ідеї.
– Істотної різниці немає, – відповів молодший. – Якщо картина написана словами, дописати її фарбами надається глядачеві.
– І вже від нього залежить, – запально додав я, – чи зуміє він бути достатньою мірою художником, щоб впоратися з цим завданням, інакше художник перетвориться з художника на глядача – власної картини.
Мені захотілося розвинути цю думку, але тут з кролячої нірки виліз, насторочивши вуха, чи то кролик, чи то заєць.
– Найогидніша істота, – скривився молодший. – Люди хоча б різноманітні, їх можна писати нескінченно, не повторюючись жодним штрихом, а ці нудотні створення – всі на одне обличчя, – якщо це взагалі можна назвати обличчям.
– Дуже неестетичний та сірий, – погодився його колега. – У нього геть відсутній прихований план. Вдячний за солідарність, колего, але все ж ваша оцінка надто вже сувора.
Молодший гидливо поморщився і, намагаючись не дивитися на кролика, щось поспішно накидав на своєму полотні, немов позбавляючись від неприємного відчуття. Старший запитав дбайливо:
– Невже кролик і справді може справляти таке сильне враження?
– Дражлива перевага вух над обличчям, – вимовив його колега, не відриваючись від мольберта. – Але, принаймні, він може дати сюжет для невеликої картини. Дуже йому за це вдячний.
Заєць навіть вухом не повів. Він вийняв з жилетної кишеньки годинник ще не модної конструкції та поспішив з усіх ніг туди, куди, здається, запізнювався.
– О часи, о звичаї!.. Так поспішати, щоб забути вдягнути піджак, – зітхнув я, замислюючи сюжет власної нової картини й дивуючись з того, наскільки сильно зайці та кролики можуть стимулювати творчу уяву.
Старший з художників неквапливо промовив, звертаючись до свого молодшого колеги:
– Як ви сказали? Не повторюючись жодним штрихом?…
Ми обидва подивилися на нього. Він довго мовчав.
А день тим часом ставав чи то тривожно, чи то заколисуюче кавовим. Десь у горах, за деревами, що махають стомленими гілками перелітній гусці, починали запалюватися й розгорятися вогники. Гусці було холодно, шкіра покрилася пухирцями, вогні там, внизу, не вабили й не зігрівали, а здавалися їй одним маленьким прощальним вогником на тривожному, неминучому, але бажаному шляху на південь. Над океаном, який виглядає маленьким озером, якщо сидиш на березі біля мольберта і на південь летіти не потрібно…
Нарешті він поділився з нами тим, що, здавалося, турбувало його:
– Я б хотів знайти один-єдиний штрих, в якому вмістилися б усі штрихи й мазки…
– Все штрихи – один штрих? – Задумливо перепитав молодший.
– Так! Я хотів би написати картину, яка об'єднає всі інші – вже написані і ще навіть не задумані…
Молодший затягнувся черговою сигаретою і заперечив:
– Щоб усі решта стали непотрібними? Але тоді нам з вами – і нашому новому приятелеві – довелося б переписати всі свої картини в одну, після чого – зовсім кинути писати. Думаю, останнє так само малоймовірно,