Час збирати метафори. Михайло Блехман
Читать онлайн книгу.
безперервність. Що ж до суті того, про що ви питаєте себе і нас, то – головне – продовжуйте ставити знаки запитання, і не тільки в кінці, але й на початку, коли картини ще немає. Тоді вона напевно буде.
Дощ невпевнено підповз і капнув знайомим коктейлем мого «Гроту». Береги озера стали зовсім фіолетовими. Фіолетових фарб було так багато, що ними можна було б написати нову картину, і я вже знав, що обов'язково напишу її, от тільки знайду останній штрих для цієї.
Моїх друзів ставало не видно у фіолетовому кінці дня. Перешіптування їхніх картин злилося з шурхотом листя, тихим хлюпання і – подекуди – хлипанням води біля берега, потріскуванням дров у камінах, відкорковування пляшок. І ще цвіркуни невтомно і безперервно строчили по якомусь своєму іграшковому ворогові.
Я склав етюдник і пішов до своєї машини.
Назустріч, туди, звідки приїхав я, прямувала дівчинка. Вона йшла туди, де вже піднімалося сонце, схоже на щойно спечене, ще гаряче печиво, а в долоні у неї світилася крапелька води, схожа на моє озеро. І я зрозумів, що останній, головний штрих повинен додати до моєї картини не я, а мій глядач, і у кожного глядача цей штрих буде не схожий на інші, і саме це зробить все штрихи схожими один на одного, саме це зробить їх єдиним штрихом.
– У твоїй руці наше озеро стає ще загадковішим і зрозумілішим. Всі разом ми обов'язково домалюємо його, – пообіцяв я їй.
Щоб кроки не заважали слухати, дощ перестав іти й по-заячому нашорошив вуха.
– А ви художник? – з надією запитала вона…
Я поїхав тією ж дорогою на північ. Іноді зупинявся, щоб спуститися до мого озера і продовжити свої нерозривні – безперервні – картини. Я знав, що буду писати їх – фарбами, запахами, словами, звуками. І мріяти про те, що знак запитання – не зараз, а хоча б колись – перестане сутулитися, розпрямиться й стане знаком оклику. Або просто зникне, і від нього залишиться крапка, що робить запитання і оклик такими схожими.
Я знав, що дорога буде різною. Іноді вона буде шелестіти під шинами моєї машини, як шарудить жовтневе листя під ногами. Або втомлено зітхати, відгукуючись на тихе попискування коліс старої сільської брички. Іноді – тисячі нездійсненних срібних соверенів будуть дзенькати й цокати по бруківці.
А час перелітною гускою летітиме у зворотний бік, через озеро-океан і, судячи з усього, не захоче повертатися в чудесні, холодні краї.
Моїм друзям, які – так вже вийшло – зі мною незнайомі.
Стукіт
Будапешт – бо там холод, там мене б'ють і ображають.
– Ви мене знаєте з хорошого боку, але ви мене взнаєте з поганого.
Сонце кольору свіжовимитої тигрової шкури
1
Стукало.
Власне кажучи, світало, темніло, холодало, тепліло як колись. Але головне – поступово ставало головним – стукало.
Раніше такого не було. Ну, бувало, що