Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.. Антология
Читать онлайн книгу.
брав з нею два рази шлюб! Ти брав і я брав!
Каже той король тоді:
– В такім разі ставаймо до войни!
– Ставаймо!
Той король привів ціле військо, а офіцер стоїть сам. Та він, не довго думаючи, укрився плащем, на сідло сів, рушницю на плечі, а нагайку в руки, черевики на ноги. Піднісся попід небо і за королем розглядає. Спускається згори, бере короля під пахи на своє сідло і тягне його під саме небо аж під хмари. Питається його:
– Скажи мені тепер, чия жінка: чи твоя, чи моя?
Король відповідає:
– Моя.
– То я тебе як пущу до землі, то живий вже не будеш.
– Твоя жінка, лиш будь добрий, занеси мене на землю, а я тобі подарую своє королівство. Пусти мене живого, а я собі піду в світ.
І так ся стало, амінь.
Як брат брата визволив і злого духа стратив
Був собі їден пан і мав він двох синів. Як були хлопці малими, то одна кобила привела двох лошат, і одна сука – двох песиків. Отже вони собі росли, і ті хлопці росли. Повиростали сини, і пан дав їх до школи. Як вони вже ся повиучували, батько заслаб. Заслаб та й вмер.
Журяться сини:
– Тепер треба нас на більшу науку посилати, але нема кому оплачувати, то кидаймо школи та й вертаймо додому, пускаймо батьків ґрунт у посесію. А як візьмемо гроші, то справмо собі мундур, щоб не встид було межи люди десь вийти, та й підемо в світ мандрувати.
Зробили то все, як хотіли, та й пускаються в світ. Взяли вони собі кожен по лошакові і по одному песикові і виїхали з дому. Але недалеко від'їхали, як натрапили на дві дороги, що ся розходили. Стали на дорозі і міркують:
– Ну, що ж, брате, – каже один, – купою не будемо їхати. Ти пускайся направо, а я – наліво.
– Як же, брате, – питає другий, – ми ся розійдем? Борони Боже, якої смерти в дорозі, як ми будемо знати один про другого, чи яка слабість спаде?
А старший брат відказує:
– Отже так, брате. Я маю ножик, то закопаю його на тім роздоріжжі. І як вернеться котрий з нас на те місце та й відкопає ножик, і коли ножик буде чистий, то брат живий-здоровий, а коли заіржавлений, то вже нас одного нема.
Довго ходили по світі, аж смутно зробилося молодшому братові, тяжко на серці. Вертає він назад на те роздоріжжя, добуває цезорик, а він заіржавлений.
– Ой, Боже, Боже, – засумував брат, – нема мого брата, вже він небіжчик.
А слухайте, що ся стало з тим братом.
Поїхав він дорогою і приїхав до одного містечка. Те містечко було дуже хороше, слічне, але дуже в жалобі. Отже питає той панич у свого господаря, в якого він був на квартирі, що то є, що містечко таке файне і люди такі красні, але дуже в жалобі. А господар розказує:
– У нас є така змія, що вона щодня мусить челядину з'їсти, а нині то вже припадає черга нашому найяснішому королеви, то мусить вже дати дочку.
– Запровадьте мене до неї, – каже панич.
Завів його господар на те саме місце. А там стояла капличка, де молились ті люди, котрих та змія мала погубити. Клякнув панич в каплиці, добув книжечку і зачав ся Богу молити. Аж дивиться, чує: гримить щось. А то змія