Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.. Антология
Читать онлайн книгу.
він їх в воду повкидав, а ті не мали чим йому заплатити. Взяв рак свій вус відірвав, дав йому і каже:
– Коли тобі буде нас треба, той вус припечеш, то ми до тебе прийдем.
І вже коли він прийшов до теї баби і пігнав кобилки пасти, то вона йому наказала:
– Як мені їх ввечері додому не приженеш, то я тобі смерть зроблю.
Пасе хлопець ті кобилки, і взяв заснув (то вона йому так зробила, що він спати захтів), і кобилки повтікали в лисячі ями, поховалися від него, бо їм так мати наказала. Коли він виспався, пробудився, а кобилок нема. Та він взяв запалив лисячий волосок – коли чує: аж земля стогне, так лиси до него женуть… Прибігли та й питають:
– Що тобі за пригода? Розкажи нам!
Хлопець розказав їм, що пас кобилки, а вони йому повтікали десь. Не знає де. Тоди ті лиси, як пішли по ямах і ті кобилки надибали, то зачали їх кусати і повигонили лиси ті кобилки з ямів. І ввечері він пригнав кобилки додому. На другий день рано пігнав він знов ті кобилки пасти. Пас, пас, а потім ліг і заснув, і кобилки пішли повтікали в вовчі ями. Коли він пробудився, став – кобилок нема. Зачав він плакати. Але собі пригадав, що має вовчий волосок. Взяв той волосок, запалив. Чує: аж земля стогне, вовки женуть до него. Пригнали до него і питаються, що йому бракує? Розказав хлопець, що кобилки знов десь поховалися. І вовки пішли по ямах. Повигонили ті кобилки знов до него. Ввечір він їх пригнав, а мати дуже ті дівки стала бити, що вони добре не ховалися від него. На третій день він пігнав знов кобилки пасти. А баба знов йому так зробила, що він заснув. Кобилки поховалися від него в став і в очерет. Коли він пробудився, то дуже зачав плакати, що вже кобилок не знайде. Але пригадав собі, що має вус з рака. Взяв він вус запалив, і дуже багато раків прилізло до него. Питаються його, яка йому пригода? А він їм каже:
– Вже два рази кобилки згубив і знайшов, а тепер вже не знайду.
Полетіли раки на став, знайшли кобилок і зачали їх щипцями щипати, аж пригнали їх назад до хлопця. Вечір пігнав ті кобилки додому. Коли він їх додому пригнав, тоди їх мати дуже била, нащо вони дали йому найтися.
Як відбув хлопець три роки і мав вже дочку забирати, тоди каже мати до него:
– Возьми сто морґів ліса, викорчуй за їдну ніч, і випали, і засій пшеницю, і принеси мені на сніданок з теї пшениці дві булки.
Як то вчув, то зачав він дуже плакати. Прийшла до него старша дівка та й розпитала, чого він плаче? А він їй розказав, що має за їдну ніч викорчувати сто морґів ліса, і погорати, і пшеницю засіяти, і з теї пшениці її матері на снідання дві булки принести. Вона каже:
– Не журися!
Свиснула, і назгонилося багато чортів. Той ліс викорчували, і пшеницю засіяли, і їй на сніданок дві булки принесли. Але баба ще йому каже:
– Вже возьмеш її, але ще мені їдну річ зроби: йди на гору на високу, там є срібний зайчик. Ізлапай мені його і принеси сюда, то я дам тобі свою дочку.
Зачав хлопець плакати, але прийшла старша дівка і спиталася, чого він плаче? А він їй розказав, що має зайчика срібного злапати. А вона як свиснула, і поназгонилося знов багато тих дідьків. Пішли вони і злапали того зайчика, а він заніс його бабі і віддав. А старша дівка каже до него:
– Іди