Ода до радості (збірник). Яна Дубинянская
Читать онлайн книгу.
що на цибатому Стьопі льотчики в родині Ревунів закінчаться.
– Ви не розумієте… – Часто моргаючи, Стьопа намагався придумати вагомішу причину, чому слідом за Національним авіаційним університетом йому відмовили в Кіровоградській льотній академії, однак відлуння насмішкуватого «бо ти тупий», неначе кислота, роз’їдало всі путні думки, і сухий язик далі молов нісенітниці: – Просто кабіна винищувача замала для… ну… для моїх габаритів, ноги н… н… не поміщаються, а на комерційного треба гроші, багато грошей… – Згадавши офіційний прейскурант, хлопець скривився і похнюплено схилив голову. Того літа за повний чотирирічний курс навчання на пілота комерційних авіаліній у Кіровоградській льотній академії просили шістдесят тисяч баксів.
– То в тебе мізки замалі для черепка твого пустопорожнього, – не вгавав Ярило, зневажливо позираючи на внучатого племінника. З пухкого водянистого рота підтоптаного селянина тхнуло дешевим алкоголем; від немитого тіла несло потом. Степан стояв за три кроки від товстошийого й засмаглого Ігнатовича, проте запах відчував добре. Хлопцю здавалося, наче під ніс підчепили змочені у прокислому пиві смердючі шкарпетки.
Довкола Ярила згуртувалось кілька таких же, як і він, підстаркуватих трутнів, які щодня по обіді окупували тісну пивничку, що підпирала боком сільський продуктовий магазин, і сиділи там до смерку, неспішно проціджуючи крізь себе по три-чотири літри пива і при цьому майже не п’яніючи. Вони впирали волохаті, обтягнуті брудними майками чи дірявими сорочками животи в неоковирний стіл із недбало обструганих дощок і обмацували зневажливими поглядами бідолашного хлопця; час від часу хтось із них гортанно гиготав, хизуючись глибоким почуттям гумору, після чого з насолодою, розкотисто відригував і замислено кивав головою, немов погоджуючись із усім, що казав Ярило.
Обабіч довгоногого Стьопи, невміло схиливши покорчене дитячим церебральним паралічем тіло, вовтузився з собакою його колишній однокласник Мар’янчик Стецьків, якого в Бабариках усі звали Тихоном чи просто Тихим. Тихон був на півроку старший за Стьопу, але каліцтво не дало його тілу розвинутись, через що чоловіки не сприймали Мар’янчика за дорослого, а відтак не зважали на його присутність. Чекаючи, коли Ярило відчепиться від внучатого племінника і вони зможуть піти, Тихий бавився з коротконогим безхвостим дворнягою, в «родословній» якого, судячи з плескатої, трохи наївної морди й широких прямокутних грудей, затесався принаймні один чистопорідний французький бульдог. Собака лежав на спині, розставивши на всі сторони компаса короткі лапи, з насолодою відкриваючи рукам Мар’янчика гладеньке рожево-сіре черево. Барбоса звали Пуззі, хоча Стьопа називав його «хропако-пердилкою 80-го рівня», позаяк Пуззі під час сну багато хропів і ще більше пукав.
Раптово Стьопа підняв підборіддя і насупив брови.
– Я полечу, – сказав неголосно, без пафосу. – Я обов’язково стану пілотом. Піду в армію, а потім спробую вступити знову. Або зароблю грошей, а тоді… тоді…
– Ага! – З губів Ярила бризнула жовтувата слина. – Полетиш! Хіба як твій батько – з хліва головою об землю! Га-га-га!
Реготання підхопили