Вільний світ. Тетяна Белімова
Читать онлайн книгу.
болю.
– Кранк! – каже вона худющому, як жердина, німцю. – Цан!
Але німцеві байдуже. Він перевіряє їхні посвідчення, мовчки повертає й відвертається від них. Німцю вони цілком байдужі. Вони – дві маленькі самотні цятки на березі цієї ріки, у цьому великому й недоброму світі.
Клава
«Нюсю, жалій Клавочку», – це Поля просила. Просила тоді, коли вже… Коли востаннє розмовляла з нами. А Нюся мене жаліє. І не ображає! Ніколи! Вона хороша!
Нюся гарна. А я? Чого я не схожа на неї? І на Полю теж не схожа… Цей задертий ніс… очі, що ніби тікають від носа в різні боки… У Нюсі красиві великі очі – світло-карі, а я кажу «жовті, мов у кози», щоб роздражнити її, вивести з рівноваги, бо ж вона повсякчас читає, а мені хочеться поговорити з нею. А коли вона відриває погляд від книжки й дивиться на мене, мені соромно. Мені, звісно, соромно. І я кажу, що «більше не буду», але врешті не витримую («Ги-ги!» – як його стриматися?), висолоплюю язика («Він сам! Чесне слово!») і тікаю в іншу кімнату чи надвір. А що, як Нюся кине книжку й поженеться за мною? Як раніше? Як раніше… Тільки вона не женеться… Вона вже доросла й ходить на роботу аж на Дегтярівську, на хлібзавод. І я вже доросла! Мені вже тринадцять! Мені навіть дозволили самій піти до хрещеної.
«Лютерштрассе». Велика в червоній рамці табличка. Була вулиця Енгельса – стала Лютерштрассе! На цьому «штрассе» живе (і жила ще до війни, у тому далекому минулому, здається, чи не тисячі років тому) моя хрещена Галя зі своїм сином Вовкою. У них нема тата. Може, колись і був, просто я не пам’ятаю.
– Так і раніше була Лютеранська!
Сусідка тьоті Галі курить біля вікна «трофейну» пахітоску. Вона пухкає з очевидною насолодою, роздивляючись дим, який тоненькою цівочкою виринає з її рота. Здається, її звуть Віра. Чи, може, Алла? Вона така непомітна (звичайна, чи що?) порівняно з моєю хрещеною, що її ім’я не відкладається в голові (певно, голова така).
А тьотя Галя красива! А як інакше? Вона ж оперна співачка! Від самої думки, що це не лише мамина подруга, а й моя – із наголосом на «моя!» – хрещена, мене розпирає від пихи. А ось під цим темно-синім чохлом її рояль! Але зараз вона не грає. І не співає. Тепер вона швачка: шиє – перешиває – перекроює (навіть старі гардини! чим не матеріал для нового одягу?) – перелицьовує колишні сукні й пальта. І мені зараз трохи «відкладе» Полину майже нову сукню, яку я вже «переросла».
– Яке щастя, що німці загасили… Що б то було, якби й до нас дійшло? – Я не дуже вслухаюся в слова цієї «непомітної» сусідки. Але Вовка чує. Він враз відкладає карти (це він навмисно, уже побачив, що програє), у які ми бавилися знічев’я, поки тьотя Галя чаклувала над моїм вбранням, і починає докладно (бо бачив на власні очі) розповідати, як усе горіло й стугоніло на Хрещатику, який був сморід після пожежі. І то не день і не два! Декілька тижнів! А може, і місяць.
– Це наші.
– Що наші? – не розумію я.
Вовка дивиться на мене поблажливо (а він же менший на два місяці, і я завжди краще вчилася). «Наші підірвали», – каже він ледь не по складах із притиском на слові «наші». Я