Вільний світ. Тетяна Белімова
Читать онлайн книгу.
з лютим, розбурканим нічними галюцинаціями почуттям невситимого голодного звіра всередині. А ви й не знали? Так знайте, я – звір! Злий і голодний звір!
Homo sapiens? Lupus, сірий, степовий, звичайний, який решті homini lupus est, та й вони, ці інші гоміні, теж зовсім не гоміні, а такі ж прості вовки.
Так, я – звір, який хоче вп’ястися зубами в соковитий шмат м’ясива! Та що там казати? За черствий окраєць, пожбурений у скупчення в’язнів жалісливим перехожим, за надгнилий буряк, схоплений із довгої підводи шкарубкою, чорною рукою з нестриженими, обдертими до крові нігтями, кожен ладен битися до останнього, допоки жеврітиме надія вирвати з цупкого, але вже ослаблого товаришевого п’ястука щось придатне для їжі, те, що, захлинаючись слиною, можу гризти всю дорогу, а частину ще й заховати на собі, щоб увечері перед сном блаженно поглинути, задобрити хоча б цим мізером невсипуще почуття голоду.
Голод… Слово страшне, фатальне, немилосердне, люте самою своєю семантикою, а коли ще й додати погибельне – «мор»… А Єфрему – десятилітньому хлопчакові – судилося пройти всіма колами пекельної голодної безодні…
Страшний, чорнющий до антрацитового дна найглупішої темряви зимовий вечір. Ніщо не світиться в нашій хаті: натоплена вдень матір’ю піч, у якій у порожніх баняках грілася лише вода, міцно причинена заслінкою, каганчик – саморобна лампадка, що масною жовтою цяткою звично поблимувала в кутку перед іконами, – не знати де й дівся, мабуть, здертий разом зі Спасом, Богородицею та Миколою Угодником спритними комсомольцями Савою Невмиваним і Прохором Безпальком, згинув у гуготінні до неба розкладеного вогнища на задвірках колгоспу. Але я розрізняю бліду материну постать у самій сорочці. Вона накрила тата кожухом і сама ніби прилягла зверху – силкується не дати життю вийти з батькового тіла, а натомість продовжує його агонію, не пускає його душу відлетіти. Це вона в страшній нестямі захрипіла на сільських гробарів, що вже було намірилися волокти тата на свою вщерть заповнену трупним ужинком гарбу, самим лише поглядом зупинила цих закам’янілих у безмежній байдужості, звиклих до всього дядьків «на должності».
– Він іще живий! – не закричала, бо який уже може вирватись крик із ввалених, присохлих до спини грудей, а зашипіла, лягла згори, охопивши батькове вихудле й виснажене, але досі кремезне тіло.
Батько завжди був показний, високий, з буйним кучерявим чубом, що, «як барвінок, в’ється». Порівняно з ним мати здавалася ще тендітнішою – невисока, худорлява, з аристократичною (звідки воно в простої селянки?) поставою. Як вона трималася, коли всі ми – дід із бабою, я й дві молодші сестрички, батько – уже майже не підводилися після страшного двомісячного посту? Звідки бралися в неї сили? Де вона знайшла той невидимий внутрішній ресурс, який не лише її тримав на ногах, а ніби передавався й нам? Чому вона змогла вистояти, вижити, а батько – такий сильний, волелюбний, гордий своєю належністю до нашого хоч і простого, але чесного й достойного роду – не зміг?
Тоді