Жорстоке небо. Максим Кидрук
Читать онлайн книгу.
ситуація серйозна і зараз не час лихословити. Більше того, щось благальне проступило у його голосі. У глибині душі Рева втямив, що Григорій Авер’янов говорить серйозно. Авіаконструктори можуть нещадно кепкувати один з одного, обсипати колег чорною лайкою, особливо, коли наближається час тестових випробувань, а літак навіть близько не готовий, можуть обдавати холодною водою льотчиків-випробувачів після перших вдало здійснених тестових вильотів, але ніколи – ні уві сні, ні наяву, тверезими чи п’яними – не жартують про авіакатастрофи.
– Захаровичу, – твердо відчеканив Авер’янов, – без жартів. Двадцять хвилин тому «ААРОН 44» розбився під час посадки в аеропорту Париж-Північ.
– Господи Боже… Господи Боже… – залепетав Анатолій Захарович, сподіваючись, що все це сон, подумки благаючи, щоб ця розмова виявилася підхмеленим маренням. – Як же це… як… як таке могло… Гришо… Господи, Господи… За що це мені?
Наступна репліка прозвучала невлад:
– Я телефонував тобі на мобільний, – не змінюючи тембру, сказав Григорій. Реві здалося, що він чує голос, записаний на плівку. На мить він реально повірив, що хтось повисмикував окремі слова з різних, записаних невідь-коли промов Григорія Авер’янова, зліпив їх докупи і зараз жорстоко розігрує його. Ця віра, примарна соломинка, за яку так хотілось учепитися, не проіснувала й секунди. Рева не тішився ілюзіями, він розумів (чорт забирай, він зрозумів це ще тоді, коли почув безлике «Це Авер’янов» у слухавці!), що все, що відбувається навколо, – не сон. Усе насправді.
– Я вимкнув їх, – Анатолій метався квартирою, вмикаючи світло в усіх кімнатах – кухня, ванна, туалет, вітальня, спальня, кабінет. Не міг усидіти на місці, мусив виплескувати нервове збудження, мусив робити хоч щось. – Вирубив обидва. Хотів виспатись.
Авер’янов промовчав.
– Ти зараз де? – бовкнув Рева, конвульсивно стискаючи й розтискаючи кулак: неввімкнених ламп у квартирі більше не залишилось.
– Їду в таксі до офісу. Гнати службову було б довше.
Остання фраза вказала Анатолію Захаровичу, у яке русло слід спрямувати гарячкову енергію. Він кинувся до шафи. У квартирі ніхто не жив, але дружина мала б лишити якийсь запасний одяг. Розчахнувши дверцята, Рева побачив кілька прозорих пакунків з новими, жодного разу не вдягнутими сорочками і скручені краватки. Справа на вішаку звисав простий темно-сірий діловий костюм. Притискаючи трубку плечем, чоловік загріб одяг і перекинув його на диван.
– Господи… – мовив він, розриваючи пакунок і дістаючи блакитну сорочку. – А що конкретно сталося? Він звалився в плоский штопор? Викотився за смугу? Загорівся? Вже відомо?
– Ні. Наразі жодних подробиць.
Анатолій, не розпакувавши до кінця, покинув сорочку, змотався до спальні, відшукав шкарпетки і повернувся до вітальні. Вдягнув одну, другу зім’яв у руці. А тоді завмер, сів рівно, наче школяр, якому сувора вчителька нагадала про сколіоз та супутні хвороби, і тихо поставив найстрашніше запитання – запитання, чорт забирай, на