Чорна рада (збірник). Пантелеймон Куліш
Читать онлайн книгу.
Я так отощав, не ївши зранку, що й радуватись не здужаю.
Випив Кирило Тур горілки да й каже:
– Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою і мого побратима.
– Не оставим, – каже Сомко. – Я знаю, що він шаблею ворочає лучче, ніж язиком.
– Не дивуйсь, пане гетьмане, що він мовчить, наче води набрав у рот: він у мене з далекої землі, аж із Чорної Гори[87] – десь аж за венграми. Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмішив братчиків своєю мовою: усе тілько «б р є» та «м о р є»! А добрий юнак, о, добрий! Один хіба Кирило Тур йому в юнацтві рівня. Тим я нікого й не люблю так, як себе та його!
VII
Сомко почав саджати гостей своїх за довгий стіл. Шрама й Череваня посадив на покуті, сам сів на хазяйському місці, кінець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослоні. Запорожець примостивсь на задньому кінці стола із своїм побратимом.
Шрамовому Петрові прийшлось сидіти поруч із Лесею, хоть він би тепер рад був одгородитись од неї горами і морями. Що там не вигадував той запорожець, як там не потішались гості із тих вигадок, він сидів за столом, наче в гаю.
– Ну, скажи ж мені, пане отамане, – питає Сомко в Кирила Тура, – яким вітром занесло тебе в Київ?
– Самим святим, пане ясновельможний, – одвітовав запорожець, – проводжаєм прощальника до Межигорського Спаса.
– Чого ж се ти одбивсь од свого товариства?
– Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду; дай перше промочити гортань. Тілько в вас такі нікчемні кубки, що ні в віщо гаразд і налити. Святе діло наші січові коряки! У нашому коряці утопиш іншого мізерного й ляшка.
– Пгавда, бгате, їй-богу, пгавда! – озвавсь Черевань. – Я давно кажу, що тілько в Січі і вміють жить по-людськи. Їй-богу, бгате, коли б у мене не жінка та не дочка, то кинув би усяку суєту мирськую та й пішов до вас на Запорожжє!
– Гм! – каже Кирило Тур, озирнувши його тушу. – Не багато таких потовпилось би в курені!
Усі засміялись, а Черевань наперед усіх. Веселий і негнівливий був собі пан.
– Я з душі люблю сього пройдисвіта, – каже гетьман Шрамові стиха. – Часом він закине й дуже вже круто, да враг його знає, якось так щиро засміється, що нізащо на його не розсердивсь би.
– Погано тілько, – каже Шрам, – що сі братчики, сміючись, чоловіка куплять, сміючись, і продадуть.
– Що правда, то правда, батьку. По їх січовому розуму, ніщо на світі не стоїть ні радості, ні печалі. Філозофи, вражі діти! Дивляться на Божий мир із бочки, тілько не з порожньої, як той Діогенес, а по шию в горілці.
– Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? – каже Кирило Тур, спорожнивши кубок. – Ось чого. Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш січовий звичай. Як не одрізняй себе од миру, а все чоловіку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рідного брата, так шукає названого. От і побратаються да й живуть довіку вкупі, як риба з водою. «Давай, – кажу я своєму Чорногору, – давай побратаємось». – «Давай». – От і зайшли у братство та й попросили панотця прочитать