Чорна рада (збірник). Пантелеймон Куліш
Читать онлайн книгу.
по всіх гостях, розгладжуючи вуси.
– Треба, – каже, – вам, панове, знати, що Чорна Гора те ж святе, що й наша Січ, тілько що там не цураються бабського роду. А то і поділена так, як у нас: у нас курені, а в їх братства, і над усяким братством обирають отамана. А що вже воювати з бусурменами, так хоч щодня. Та як у їх воюють, коли б тілько ви знали! Як зачне розказувати мій побро, то аж душа вгору росте. Побро мій, знаєте, забрівши на Вкраїну, скучив без своєї Чорної Гори і вже давно зазива мене в гості. І то сказати: чом не погуляти козакові по світу? Чом не подивитись, як живуть інші язики?
Всі слухають, до чого він доведе свою річ. Очаровав усіх запорожець.
– «Добре, – кажу, – поїдьмо, покажем твоїм землякам козацьке лицарство; нехай і нас там знають!» – Ото ж і побратавсь я з ним у братстві, так уже, щоб у нас не було сє моє, а се твоє, а все укупі: щоб помагать один одному у всякій пригоді, щоб менший старшому був вірним слугою, а старший меншому рідним батьком. Воно б і добре, та як побачив я отсю кралю, так душа й дала сторчака. – «Як хочеш, – кажу, – побро, а я без сеї дівойки не пощу з України!» Не бабак же й мій побратим. – «Море! – каже. – У нас як кому припаде до душі руса коса, то вхопить, як сокіл чайку, та й до попа».
– Се вже по-римськи! – каже, сміючись, Сомко. – А як же в тої чайки єсть брати-орли або родичі-соколи?
– Тим-бо й ба, що юнаки знають і сьому лиху запобігти. Тілько натякни, то самі визвуться! «Гайде, море! Да ті отмемо дівойку!» Себто по-нашому: «Гайда, однімем тобі дівчину!» От і збереться чоловік десять тих отмичарів;[88] спорядяться як на війну, і вже, як попадуть у свої лапи русу косу, то хоч голови положать, а не впустять родичам. Пек його матері! Такий звичай по смаку мені! І вже хіба не я буду, щоб я не доказав такого ж отмичарства. Вони беруть однією хистю, а в нашого брата про запас і характерство[89] єсть!
– Що за баляндрасник отсей прудуус! – каже, сміючись, Сомко. – Мабуть, у вас в Січі тілько й роботи, що потішати один одного вигадками.
– Е, пане гетьмане! Наші братчики, що в Бога день, виробляють такії чудасії, що не треба й вигадок. То вже знаю, що пани-молодці не почують луччої, як я сьогодні викину. Ще такої чудасії зроду ніхто не чував.
– Що ж то буде за чудасія?
– Так, нічого: підхоплю тілько на сідло отсю кралю, та й шукай вітра в полі. Махнем з побратимом навпростець до Чорної Гори. Ох, да дівчина ж гарна! – додав Кирило Тур, поглянувши вовчим поглядом на Лесю.
Леся вже давно була сама не своя од страху. Зроду вона нікого так не боялась, як сього запорожця. Кріпилась, однак же, сердешна, сидячи за столом. Як же поглянув він отак на неї, то наче аж до серця досяг їй очима. Злякалась голубонька, як дитина, і заплакала з ляку. Затулила руками очі, а сльози між пучки так і капотять. Мати собі стривожилась, устала з-за столу і одвела її в кімнату.
А козакам і байдуже, тілько сміялись.
– О, вражий ти комишнику, – каже Шрам, – бач до чого добалакавсь! Ізлякав справді бідну дитину.
Череваниха вже не вернулась до столу; однак ніхто після обід не догадавсь довідатись, чи не занедужала з переполоху Леся. Тоді ще козак мало зважав
Отмичар – серб. похититель.
Характерник – чаклун, чарівник.