Мальва Ланда. Юрий Винничук
Читать онлайн книгу.
й культурні цінності, які тут містяться. Чимало вартісного можна знайти і за межами мого палацу. Але тільки в тому випадку, коли об’єкт занесено в катальог, можна надіятися, що він не загубиться і не знищиться. Чи не так, мій любий маґістре?
– Маєте рацію, ваша світлосте.
Нарешті княгиня вмостилася на канапу і дала таким чином можливість всістися й обом панам. З’явилася покоївка і поставила на стіл тацю з канапками, а що наш герой уже добряче зголоднів, то накинувся на тії канапки з особливим завзяттям. Княгиня узяла папку в покоївки і, розгорнувши її, сказала:
– Зараз ми з вами зазирнемо, які то страви і трунки чекають нас завтра. Може, чогось бракуватиме, то підкажете… Почнемо з вин… Ага, наше фірмове вино «Червоний сажотрус». Це більше для чоловіків, надто воно терпке і міцне. Мені куди ближче «Роса кульбаби» – ц-ц-ц-ц! що то за винко! Жовте, чистеньке, як сльоза Богородиці, і ледь солодкаве. Коли його наливаєш до келиха, то починають підніматися бульбашки, мовби воно скипало… Це вино виноградне, але настояне на квітах кульбаби, а тому так духмяно пахне медом… Інше виноградне вино має назву «Цвіт папороті». Воно цілком нове, викохане у наших винницях і саме завтра відбудеться його прем’єра.
– Ох, ваша світлосте! – заломив руки Джавала. – Змилуйтеся! Я вже втрачаю розважливість і супокій. Ви так смачно описуєте вина, що в мене паморочиться голова і я зовсім не можу зосередитися.
– Ах, пане маґістре! Яка я нездогадлива. Панно Фрузю, подайте нам усі вищезгадані вина…
Фрузя пірнула в сутінь – рипнули двері креденсу, дзенькнуло скло, і покоївка випливла, тримаючи на таці трійко зелених пляшок. Вона дуже спритно розкоркувала їх і налила у келихи «Цвіту папороті». Джавала повільно підніс до носа келиха і почав легенько ним кружляти так, аби вино розливалося по склу, виявляючи свій букет. Був такий зосереджений, що навіть заплющився, враз перетворившись усім своїм тілом на велетенський нюхальний апарат, який вдихає, фільтрує і аналізує водночас. А коли розплющив очі, то підніс келиха до вуст і трішки надпив. З вустами, повними вина, знову завмер і почав смакувати, катуляючи вино язиком. Потім трохи вина ковтнув, залишаючи більшу частину в устах. Крізь маленьку щілинку втягнув повітря, змішав його язиком з вином, а тоді почав бовтати, ворушачи щелепами так, мовби пережовував кашу.
– Амброзія! Нектар! – врешті, ковтнувши, промовив. – Зараз я навіть спробую вгадати, з якої частини сміттярки воно походить. Се не може бути південь, бо воно надто ніжне, надто містке і філософське. В якійсь мірі воно навіть задумливе, сентиментальне і флегматичне. Вина південної сміттярки шляхетніші, пихатіші і скорше меланхолійні. А це вино на перший лик ніби й скромніше і міцніше, але смак свій виявляє надто неохоче, аж за другим разом вдалося мені упіймати його. За тим другим разом видалося воно мені великою шельмою, бо щойно утопивши у ньому цілого язика, я врешті зрозумів, яке воно багате, хоч і соромиться цього. Та коли ним трішки погратися в устах, трішки помучити його, перш ніж ковтнути, це вино знесилюється, перестає опиратися і дослівно