Мальва Ланда. Юрий Винничук
Читать онлайн книгу.
Бумблякевич, – виповіла Фрузя. – Її світлість забажали, аби я сюди його привела, то ви вже забавте пана, а я піду…
– З Богом, голубонько, – проказав дідок і, поправивши на носі окуляри, уважно зміряв гостя. – Ну, я вже знаю, як вас величати. А мене – Транквіліон Пупс. Якщо чесно, то це моє псевдо. Адже письменник мусить мати прізвище дзвінке і виразне. Особливо це стосується класиків. Ви тільки уявіть собі на хвильку, що було б, якби Шевченко мав таке ж прізвище, як наш письменник XVII століття Афанасій Кальнофойський, га? Це ж був би просто жах і дика розпука! Спробуйте хоча б утворити щось на зразок «шевченкознавства», або «шевченкіяни», або «шевченківських свят»… Бррр! Вочевидь, тут було провидіння Господнє… На жаль, воно не завше має рацію.
– Перепрошую, – перебив його Бумблякевич, – то ви ще й письменник?
– Аякже! Я прозаїк, драматург, літературознавець, критик, історик літератури, гуморист, етноґраф, краєзнавець і, врешті, поет-демократ. Я класик сміттярської літератури.
– О, то ви не один?
– Ні, нас є кілька, котрі пишуть. Але класик один. Коли я вмру, буде інший. Я – патріярх.
– Ну, гаразд, а який щабель займає Мальва Ланда?
– Що? Мальва? Ну, це несерйозно. Сальонова поетеса! Можливо, колись вона й досягне того рівня, щоби стати класиком, але це справа майбутнього… Одначе, звідки вам відома Мальва Ланда?
– Як по правді, то я сюди потрапив тільки тому, що шукав її. Я не просто історик, а історик літератури і займаюся її творчістю.
– Он воно що, – почухав підборіддя пан Пупс. – Виходить, вам відома більше Ланда, аніж я?
– На жаль, – розвів руками Бумблякевич. – Мені справді ніколи не довелося зустрічати вашого прізвища.
– Неподобство! Написати стільки товстелезних талмудів проти якоїсь тонюсінької збірочки сльозливих віршиків – і опинитися в суцільному забутті!
– Пробачте, але ж Мальва має ту перевагу, що її поезії вийшли друком. І до того ж ви помиляєтеся. Не одна збірочка, а дві. І я маю цей раритет – ось!
– Гм… – Транквіліон покрутив книжечку в руках і повернув, навіть не розгорнувши.
– А ось ваших творів я щось ніде не стрічав.
– Воно й не дивно. Як ви могли зустрічати мої книги там, коли вони видавалися т у т? Це був би повний абсурд! Але до війни моє прізвище було не останнім в пантеоні так званої совєтської літератури. Мене арештували в травні 1937. Уявляєте – сонце, таке жадане і таке п’янке після зими, розквітлі вишні… хрущі, що вечорами заплутуються у волоссі… Тільки сядь біля вікна й пиши, вдихаючи чар травневого вечора… А тут – холодна, брудна і вогка в’язниця, безглузді допити, відчай і страх… Наше підпілля мене вирятувало буквально в день розстрілу, і ось я тут.
– То я мушу вас знати?
– Звичайно. У будь-якому підручнику з історії літератури двадцятих років знайдете й мене. Спочатку ми були на Соловках, але 23 жовтня 1937 року нас посадили на баржу і вивезли до Карелії. 1116 осіб, а серед них півсотні українських письменників. Розстріли відбувалися