Гра у відрізаний палець. Андрей Курков
Читать онлайн книгу.
сам здав труп, аби не виявитися крайнім. Або він «дружить» із Георгієм, і від Георгія, можливо, залежить надійність вантажних чартерних рейсів літака Ан-26. В усякому разі, «контрабандист» надав велику допомогу в справі «трупа» і за це, мабуть, був якось нагороджений. Ну а палець? Віктор, роздумуючи, знизав плечима.
Ні, головне, що труп знайдено. Коли б вони знайшли тільки палець без трупа – пуття від цього було б мало. І за пальцем, загалом, власника не визначиш.
Віктор сидів над своїм аркушем паперу до настання темряви. Потім словом «похорон» затитулував уже готовий список людей, із якими треба було зустрітися для розмови. Підвівся з-за столу й раптом почув стукіт у двері.
До кабінету зайшов задиханий стажист Занозін із коричневою течкою зі штучної шкіри.
– Меню за двадцяте травня, – доповів він, витягнувши з теки пачку папірців.
– Млинці з ікрою є? – запитав Віктор.
– В одному, – кивнув стажист. – Ресторан «Козак».
– Молодець. Багато ще залишилося ресторанів?
– Тридцять п’ять окремих і вісім готельних.
– Ну, справи йдуть. – Віктор стомлено всміхнувся. – На сьогодні можеш відпочивати, а завтра з ранку – в бій. Чекаю новин до першої години!
М’яка спинка водійського сидіння «мазди» ніжно прийняла на себе втомлену спину Віктора. Мелодійно й тихо завівся мотор. Сержант із «калашниковим», що чергував на вході в райвідділ, махнув рукою.
Вечірнє місто мчало назустріч. А Віктор поспішав проскочити крізь нього. Йому сьогодні не подобався центр з його світлофорами та неоновими вогнями. Хотілось якнайшвидше виїхати на свою неосвітлену околицю, промчати зазвичай порожньою в цей час трасою від Південного моста до своєї новобудови, до кілометрової «дороги життя», у воронках-вибоїнах. Далі, на восьмий поверх, він уже якось підніметься. Без ліхтарика, на слух і на дотик. А там його зустрінуть свої. «Мій дім – моя фортеця». Серед своїх, яких тільки двоє, і ті, напевно, вже сплять, його не дочекавшись, йому буде легко і приємно. Він подихає з ними одним повітрям. Прокинеться з ними в одній квартирі. Потім, уранці, знову їх кине, але згадуватиме про них і думатиме скрізь, куди його занесе черговий день.
14
За вікнами машини миготіло одноповерхове передмістя. Шофер різко натиснув на гальма, чортихнувся, вилаявши собаку, що вибіг на дорогу, і знову набрав швидкість.
Цей різкий поштовх відвернув Ніка від спогадів про Душанбе.
Він у укотре подивився на свій новий джинсовий костюм, отриманий двадцять хвилин тому від полковника. «Ніяких своїх речей! – сказав перед виходом Іван Львович. – Ось, надінь, має підійти. Ось твій паспорт, долари. Переклади кредитну картку та піґулки в кишеню куртки… Приведи себе в порядок, я почекаю на вулиці. Усі речі залиш у будинку».
Нік згадав про речі. Він усе-таки встиг залізти в одну з валіз і взяв звідти фотографію Тані з Володькою. Тепер ця фотографія теж лежала в нагрудній кишені джинсової куртки. Там же лежали два квитки на потяг