Трагедія гетьмана Мазепи. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
«Щасливії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, нежелі мої бідні очі, що тебе не оглядають», – писав він Мотрі.
Та й зовні гетьман мав вигляд значно і значно молодший свого віку.
Французький посол Жан де Балюз, який зустрічався з ним у Батурині, так описував його:
«Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара (найманий солдат важкої кавалерії в європейських арміях ХVI – ХVII ст. – В. Ч.), вершник з нього знаменитий».
А ось що писав учасник шведського походу в Україну Ґустав Адлерфельд, який бачив гетьмана «у віці 64-х літ, середнього зросту» (у 1708 році гетьманові насправді було 69 років), він «дуже стрункий, із суворим поглядом, носить вуса на польську моду, приємної вдачі й дуже захоплює своїми жестами».
Правда, інший сучасник, що лишився анонімом, запевняв, що «Мазепа був вельми негарний на обличчя й виглядав приблизно так, як малюють у римській історії великого Манлія. Але ваші очі полонили його білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими буклями, довгі обвислі вуса, а понад усім цим величність, почуття гідності й суворість, яку злагіднювала елеганція». Але всі сходяться в одному – Мазепа мав вигляд суворої й водночас інтелігентної людини, у якої міцна будова тіла дисонувала з тонкими, білими, далеко не козацькими руками.
Іван Степанович Мазепа був тоді на вершині свого успіху на чолі козацької України. Восени 1704 року – ще йшла Північна війна – гетьман Іван Мазепа повернувся з чергового походу до своєї резиденції в Батурині. Повернувся на крилах успіху, адже й останній похід його завершився вдало – як і всі інші – він був полководцем удатним. Правда, він тоді, виконуючи наказ Петра І, арештував свого давнього суперника Палія, поводиря правобережного козацтва, і тепер під булаву Мазепи перейшла більша частина Правобережжя, яку він не спішив і навіть не гадав повертати полякам.
Це був успіх не лише Мазепи, а й усієї Гетьманщини, яка після довгих десятиліть Руїни знову здобула кордони, як у часи Богдана Хмельницького. Ось чому настрій у Мазепи був просто чудовий. Він об’єднав – ну, майже об’єднав – всю Україну. Це добрий початок до остаточного об’єднання розшматованої батьківщини. Козаки і старшина, для якої це був подвиг Мазепи, зустрічали гетьмана просто захоплено – нарешті вони мають верховоду, який не на словах, а на ділі дбає про Україну. І сам гетьман гордився своїм вчинком, його душу наповнювала урочистість – це лише початок боротьби за повне об’єднання України – дасть Бог, воно збудеться, і Україна назавжди стане єдиною, сильною, і ніякі Польщі й Росії не будуть більше завдавати їй лиха-горя.
Він щиро вірив, навіть аж затято вірив, що бодай колись, а такі часи настануть. Але треба вже сьогодні – ба навіть учора – і завтра-позавтра і завжди все робити, всього себе віддати на вівтар боротьби за Україну, за її волю і кращу долю, щоби вона більше не була чайкою при битій дорозі.
Такою вона йому бачилась і снилась. І в серці болючою скіпкою ятрила і про таку він якось однієї безсонної ночі – а скільки їх у нього таких було! –