Сповідь. Жан-Жак Руссо
Читать онлайн книгу.
було для мене можливим.
Якось увечері сидів я в товаристві двох великосвітських жінок і пана, чиє ім’я можна назвати. Це був герцог де Ґонто. У кімнаті, крім нас, більше нікого не було, і я намагався вставляти свої зауваження в розмову, а тим часом співрозмовники зовсім не потребували моєї допомоги. Господиня будинку веліла принести собі опіату, який приймала двічі на день для шлунка. Інша пані, бачачи її гримасу, спитала її сміючись: «Це опіат пана Троншена?[43]» – «Не думаю», – відповіла перша тим самим тоном. «А я думаю, що він нітрохи не кращий», – галантно додав дотепний Руссо. Всі були спантеличені, ніхто не сказав ні слова і не посміхнувся, і за мить розмова перейшла на іншу тему. Сказана комусь іншому, моя дурниця лише потішила б, але я звертався до жінки, про яку говорили багато чого, і моя дурниця здавалась жахливою, хоча я зовсім не хотів її образити. Мені здається, що двоє інших співрозмовників, які стали свідками сцени, ледве стримували сміх. Ось які дотепні репліки вириваються у мене від бажання щось сказати, коли сказати нема чого. Мені важко забути цей випадок не тільки тому, що він дуже пам’ятний сам по собі, а й тому, що, здається мені, він мав наслідки, що дуже часто нагадують мені про нього.
Гадаю, сказаного цілком досить, щоб зрозуміти, чому я, не будучи дурнем, часто здавався таким навіть проникливим людям. А найгірше те, що моя фізіономія й очі обіцяють більше, а обдурені сподівання роблять мою дурість ще разючішою для інших. Ці подробиці варто знати, щоб зрозуміти подальшу розповідь. У них сховано ключ до багатьох дивних вчинків, які зазвичай приписують моїй нетовариській вдачі, що мені зовсім не властива. Я любив би товариство, як і кожен інший, якби не був певен, що виставляю себе в ньому не тільки в невигідному світлі, а й зовсім на себе несхожим. Я вибрав саме те, що мені найбільше підходить, – ховатися від світу й писати. Інакше ніхто ніколи не дізнався б, чого я вартий, ніхто навіть не підозрював би цього. Саме так і трапилося з пані Дюпен, хоча вона була жінка розумна і хоча у неї я прожив кілька років; згодом вона сама не раз говорила мені про це. Втім, бували і деякі винятки, про які я говоритиму далі.
Визначивши таким чином мої таланти і відповідне для мене становище, залишалося лише дати мені змогу здійснити своє покликання. Трудність полягала в тому, що я не закінчив навчання і навіть не достатньо знав латину, щоб стати священиком. Пані де Варенс надумала відправити мене на якийсь час до семінарії. Вона переговорила про це з ректором. Це був лазарист[44] на ім’я Гро, людина добра, сліпа на одне око, худа, сива, найдотепніша і найменш педантична з усіх лазаристів, яких я лише знав, – що, кажучи по правді, ще не було великою чеснотою. Він приходив іноді до матусі. Вона приймала його ніжно і навіть часом трохи кокетувала з ним, змушуючи іноді шнурувати їй корсаж, що він і робив досить охоче. Тим часом, як він виконував її прохання, вона метушилася по кімнаті, хапаючись то за те, то за те, а пан ректор, не випускаючи з рук шнурків, бігав
Цими ліками лікували венеричні хвороби.