Риб’ячі діти. Євген Положій
Читать онлайн книгу.
робочих питань, і, звісно, в колі друзів Сергія Кіндратовича ніколи не пили третій тост, просто оминали, як похоронна процесія оминає дуб посеред центральної алеї. Друзі дивувалися – така ж дружна родина: дружина мила і добра, четверо дітей, восьмеро онуків, тож звідки такі негативні думки про прекрасне жіноцтво? «Довго живу, – скромно відповідав Сергій Кіндратович і додавав: – на жаль».
Проте, женофобія Сергія Кіндратовича носила яскраво підкреслений характер гендерного геноциду та чорного гумору виключно на теоретичному рівні серед обмеженого кола людей. Своє начебто негативне ставлення до жіночої породи Сергій Кіндратович не розголошував із суто комерційних міркувань – справи про відведення місця та інші хвилюючі родичів моменти траурних церемоній йому переважно доводилося обговорювати з жінками: вдовами, сестрами, доньками. Місцеві чоловіки, гірко поминаючи небіжчиків оковитою, традиційно, аж занадто швидко, віддалялися у внутрішні галичини та слобожанщини, не встигаючи за сірою буденністю і перекладаючи всі печальні клопоти на крихкі жіночі плечі. А поховання та все, що з ним пов’язане, – то справа напрочуд делікатна, і тут, якщо не туди, куди потрібно, образно кажучи, викруткою тицьнеш, не так слово скажеш, не так подивишся, не приділиш достойної уваги людині – все, готуйся писати заяву на звільнення.
А Сергій Кіндратович своєю посадою дорожив і роботою пишався, бо небезпідставно вважав, що досяг у своєму рідному місті найвищого службового щабля. Деякі мери і губернатори вже пройшли через його вправні руки, інші втекли при зміні влади, а він – тут, осьдечки, «загадковий і непереможний, як Сфінкс біля пірамід» (цитата теперішнього мера), бо який би президент, голова ОДА або мер не випирався на вершину влади, кладовище – то останнє місце, про яке вони зазвичай згадують. А дарма, як наочно переконливо демонструє тисячолітня практика існування людства. «Вічність, – казав Сергій Кіндратович, – то вам не просто порожнеча, її кимось заповнювати треба!»
Серед місцевого бомонду, в середовищі чиновників, силовиків, депутатів, бандитів, крупних делаварів (при тому, що часто одні й ті ж таки люди займали почергово високі місця у різних відомствах, партіях або сходках крадіїв), директор ЦМК міг себе подати і поставити, як ніхто інший, – ділові якості та вміння жити Сергія Кіндратовича ніколи й ніким не піддавалися сумніву. Його знали і як великого гумориста, багато з жартів директора ЦМК перетворювалися на міські анекдоти: наприклад, якось, покидаючи весілля доньки колишнього губернатора, на всі намагання господаря його затримати Сергій Кіндратович тихенько зауважив: «Та проведіть же мене, заради Бога, швидше до виходу, пане губернаторе, бо це ж куди краще, ніж я вас проводжатиму!»
Не дивлячись на заслужений авторитет і залізні зв’язки, Сергій Кіндратович ніколи безпосередньо не ліз у владу, посилаючись на необхідність тримати нейтралітет у зв’язку зі службовими обов’язками, а особливо наполегливим різнокольоровим партійцям