Риб’ячі діти. Євген Положій
Читать онлайн книгу.
якихось дві години змайструвала із дощок халабуду, а пенсіонери з навколишніх лавочок принесли перший обід. Все, що залишилось від Білки особисто для Олі – радість, з якою собака зустрічала колишню господарку, Білці на пам’ять залишився тонкий рудий нашийник.
Згодом Білка стала улюбленицею багатьох мешканців будинку. Собака швидко росла, перетворюючись на красиву, граціозну, довголапу і довгоморду суку з благородним екстер’єром, розумну і зрозумілу для навколишніх, що для виживання в таких умовах вкрай важливо; з таким напрочуд добрим та грайливим норовом, що інколи навіть здавалося, що вона вміє посміхатися. Хвіст Білка мала невеличкий, зате пружний, і так навчилася ним бавитися і смішити людей, що інколи в дворі відбувався справжній атракціон, на який вечорами сходилося подивитись чимало людей. Публічні виступи Білці вдавалися чудово, вона взагалі любила, як будь-яка дитина, бавитись, але найкращі вистави виходили, коли до неї приєднувався Боні – ще одне цуценятко, матері якого (і ще трьох таких же схожих на нього, рудих і волохатих, цуценят) сердобольні мешканці також надали притулок у дворі. Боні був кумедним песиком на коротких лапках із пласкою мордою, тобто повною протилежністю Білки. Вайлуватий, але напрочуд рухливий, з густою шерстю, приємною на дотик, особливо коли Боні ніжився на сонці, – м’який, теплий, його так любила гладити малеча! Удвох вони влаштовували справжній цирк, ганяючись одне за одним, імітуючи сварки, кусання, боротьбу, стрибали через лавки; насправді, так вони гралися поміж собою, а люди думали, що собачки бавляться спеціально заради них, але це не заважало отримувати обом сторонам безпосереднє задоволення.
Звісно, далеко не всі мешканці будинку любили Білку і сімейство Боні. Ніхто не знав, що робити з собаками далі, коли виростуть всі п’ятеро, і що станеться, коли раптом з’являться ще цуценята, а потім ще і ще? Ніяких відповідей на ці запитання доброзичливі мешканці будинку не мали, проте, зважаючи, що в цій країні мало які запитання взагалі мають відповіді, дискусії закінчувалися так само швидко і несподівано, як і починалися. Найбільшої амплітуди дебати про майбутнє псячого двору досягли під кінець літа, коли сюди почали забрідати всілякі зайди, а то й гірше – цілі зграї голодних бродячих псів, яких Білка боялася більше за все. Навіть більше за підлітків, які жбурляли в неї камінням та тишком, коли ніхто не бачить, боляче били ногами під живіт. Проте не тільки підлітки завдавали їй болю – часто дорослі люди кидали на її адресу щось лайливе, зле, або без жодних на те причин, просто проходячи повз, перевертали ногою миску з їжею, – і вона ніяк не могла збагнути, що має зробити, щоб убезпечити себе від таких безпричинних нападів. Білка не могла усвідомити мотивів, які штовхають людей до агресивної поведінки, – вона не претендувала на їхню територію, на їхню їжу, взагалі ні на що, окрім тієї зайвої їжі, яку їй давали вони самі, й на будку, яку вони ж і збудували, тож і не могла збагнути, як поводитись. А відповіді «просто так» в її собачому рефлекторному апараті не існувало. Ніщо на світі не може відбуватися «просто так» – ця істина міцно з самого народження