Насолода.
Читать онлайн книгу.
до металевої пластини, яка захищала килим; полум’я розпалося на безліч дрібних синіх язичків, які спалахували і згасали. Головешки диміли.
У пам’яті чоловіка, який перебував у стані чекання, ожив один спогад. Саме перед цим каміном Елена мала звичай грітися, перш ніж одягтися після години інтимних зносин. Вона з великою майстерністю завантажувала камін великими полінами. Хапала великі щипці обома руками і трохи відкидала голову назад, щоб уникнути іскор. Її тіло, яке примощувалося на килимі в дещо незручній позі через необхідність рухати м’язами і згинати плечі, здавалося, усміхалося всіма своїми суглобами і всіма складками та всіма заглибинами, з його світлим бурштиновим кольором, нагадуючи Данаю Корреджо.[40] І вона справді скидалася обрисами тіла на одну з жінок Корреджо, зі своїми маленькими й гнучкими руками та ногами, схожими на гілки, майже як у Дафни на початку її перетворення на дерево.
Після того як вона закінчувала свою роботу, дрова розгорялися і створювали раптове джерело блиску. У кімнаті це гаряче рожеве світло й холодні промені призахідного сонця, що проникали крізь шибки, змагалися протягом якогось часу. Запах спаленого ялівцю злегка затуманював голову. Елена, схоже, перебувала в полоні дитячої радості, дивлячись на яскраве й гаряче полум’я. Вона мала трохи жорстокий звичай обривати й кидати на килим пелюстки всіх квітів, що були у вазах, після кожного любовного побачення. Після того як поверталася до кімнати, повністю вдягнена, натягуючи рукавички або заколюючи волосся, вона всміхалася посеред цього безладу; і ніщо не могло зрівнятися з грацією того руху, яким вона трохи підсмикувала сукню, простягаючи вперед спочатку одну ногу, потім другу, щоб коханець нахилився й зав’язав ще розв’язані шнурки її черевиків.
Тут нічого не змінилося. Від усіх речей, на які Елена дивилася або яких вона торкалася, на нього напливали спогади та образи далекого часу. Після майже двох років перерви Елена вперше переступить через цей поріг. Через три години вона, безперечно, прибуде, сяде в оце крісло, трохи засапавшись, як у ті часи, й почне говорити. Усі речі знову почують її голос, а може, навіть її сміх через два роки.
День великого прощання якраз припадав на двадцять п’яте березня тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року, воно відбулося за Порта Піа,[41] в кареті. Дата прощання залишилася невитравною в пам’яті Андреа. Сьогодні, чекаючи Елену, він міг пригадати найменші подробиці того дня з дивовижною ясністю. Видовище номентанського краєвиду[42] поставало тепер перед ним в ідеальному світлі, як у тих пейзажах, що їх ми бачимо уві сні, де речі бувають видимі здалеку завдяки тому випромінюванню, яке подовжує їхні форми.
Закрита карета рівномірно торохтіла, запряжена кіньми, які бігли клусом; стіни стародавніх патриціанських вілл проминали їх поза віконцями, білі, вони майже віддзеркалювали світло дня й віддалялися від них безперервно і неквапно. Вряди-годи вони бачили велику залізну хвіртку, від якої відходила стежка з високими деревами