Україна-Європа. Антология
Читать онлайн книгу.
«Львів». Уже здалеку ми помітили знайомий газик, який стояв перед рестораном.
– Засідка, – сказав Тенгіз. – Дівчатка, йдіть до ресторану, займіть столик і замовте нам що-небудь на свій смак. А ми ще одну маленьку справу маємо в готелі.
– Нічого собі! – здивувалася Наталя. – Ми замовимо, а ви не прийдете.
– Ображаєш! На, – і Тенгіз вручив їй п'ятдесят «крабів».
– Ну, це інша річ.
Ми з байдужим виглядом продефілювали біля міліціонерів і зайшли в готель. Поляк на нас уже чекав. Номер його був завалений товаром. Окрім джинсів, джинсових сорочок і спідничок різних кольорів, були ще й светри, колготи, хустини. Весь цей турецький «самопал» пишався ярликами відомих фірм, але був для нас вигідний, бо коштував дешево, а що призначався для рагулів, котрі на фірмових речах не тямили, то навар передбачався суттєвий.
Ми хутко добили торгу, і Тенгіз навіть викупив у поляків дві велетенські торби, які ми вщерть натовкли шматами.
– Мусимо наш гешефт обмити, – сказав поляк, ставлячи на стіл пляшку «Житньої».
Ми випили, та наші чола від цього не прояснилися, – нас мучила думка, як це все добро тепер винести з готелю до авта.
– У вас проблеми? – поцікавився поляк.
– Біля входу стоїть той самий міліцейський газик, який за нами їхав. З торбами ми не можемо ніяк з'явитися.
– Якщо хочете, можете лишити в мене. А поки що підемо до ресторації. Не вічно ж він там стоятиме. Хоча… стривайте… коли ми сюди вселялися, якраз із вивільнених номерів виносили брудну постіль і спускали ліфтом униз. Там унизу є пральня і мусить бути чорний хід.
– Справді! Як ми раніше не здогадалися?
8
Нам вдалося непоміченими покинути готель, занести речі до авта і відігнати його на платну стоянку неподалік. Підходячи до ресторану, помітили ошелешені погляди міліціонерів. Вони бачили, як ми входили до готелю, та не бачили, як виходили. Тепер у них з'явилася цікава тема для обговорення.
Дівчата, відчувши шару, вкрили закусками цілий стіл.
– Де ви пропадали? – завуркотіли вони підхмеленими голосами. – Нас уже тут почали знімати.
– Скільки давали? – поцікавився я.
– Що за жарти?
– Я просто хотів сказати, що даю на карбованця більше.
– Йди в баню.
– Подарунок! – сказав Тенгіз і простягнув їм по дезодоранту.
У нагороду нам дісталися цьомчики, та ситий любов'ю не будеш, і ми взялися наминати. Наталя, здавалося, вже змирилася з тим, що переїзд до Югославії з технічних причин не відбудеться, і зосередилася на грузинові.
Я помітив, що попри наш столик уже кілька разів пройшовся якийсь хлопець, щоразу уважно нас обстежуючи.
– Ти помітив? – штурхнув я Тенгіза.
– Ну і що? – стенув той плечима.
– Не знаю. Мені здається, що він нами цікавиться.
У ту ж хвилю хлопець знову пройшов повз нас і ледь помітним рухом кинув недопалок цигарки в Тенгізів келих. Ми не відразу второпали, що сталося.
– Ой! –