Україна-Європа. Антология
Читать онлайн книгу.
засмагали до обіду. Тоді обоє привітно махали до нас руками й усміхалися. Атанас також жив самотньо.
Якось Стефан запропонував нам свої послуги водія: повезти за таку ж ціну, як їздить автобус, в Несебр, старовинне містечко, яке звели давні римляни, і ми з дружиною без вагання погодилися.
Дорогою Стефана потягло на історію. Він з гордістю розповідав про боротьбу болгар з турками й не приховував до них своєї дикої ненависті, хоча зовні сильно нагадував саме турка. Він казав, що турки не дозволяли болгарам зводити високі церкви, вікна на них мали бути нижчими за турецького вершника, тому давні церкви такі низькі, немов би провалюються в землю.
Місцями проїжджали депресивні райони, бензозаправки «Лукойл». Так, Болгарія бідна, але гостинна і щедра країна, казав Стефан, а відтак тихо додавав, що росіяни вже скупили всю Болгарію.
Автомобіль Стефан залишив на безкоштовній стоянці в новому місті, і ми пішки подалися в старе місто. Стефан був нам за гіда, і ми довго блукали вузькими вуличками, милувалися вцілілими будинками, затишними двориками, руїнами давніх храмів і давньоримського театру, заглядали в різні крамнички. Коли ж запропонували Стефанові разом пообідати, він категорично відмовився, але додав, що залюбки випив би з нами кока-коли, отож ми вирішили з дружиною піти на каву. Сиділи на терасі ресторану й смакували запашним напоєм, а Стефан пригублював пляшку кока-коли. Поряд синіло море й виднілися кораблі, і навіть лайнер «Україна» з рідної України був пришвартований до пристані.
Ми розмовляли про різні дрібниці й сміялися, а я все думав про Стефана і його прив'язаність до Великого Тирнова, Поморія, старенького «пежо», брата і сучки Лізи. Невидимі ланцюги приковували чоловіка до всього, що оточувало його, немов Галерника до ґалери, через що він видавався мені страшенно нещасним. – А хіба ми чимось відрізняємося від нього? – питав я себе. – Ми ж так само живемо, прив'язані до свого міста, дому, роботи, родини, але ніхто з нас не відчуває себе від цього нещасливим?
– А найгірше те, – несподівано сказав Стефан, – що мені перестали снитися сни.
І тут він згадав про давньоримський фонтан, якого ми ще не бачили. З нього й досі люди п'ють воду! – захоплено сказав Стефан, і ми неодмінно повинні попробувати її.
П'ючи воду, я чомусь згадував чорний пісок на узбережжі, який гоїть рани, але, виявляється, не всі…
Опубліковано в книзі: Василь Ґабор. Про що думає людина: Візії та невигадані історії. – Львів Л А «Піраміда», 2012.
© В. Ґабор, 2012
Марина и Сергей Дяченко
Феникс
– Восстанет, на что спорим?
– Нифига не восстанет.
– Так спорим?
– Не восстанет!
– Давай зажигалку. На что спорим, ну?
На заднем дворе школы, позади поросшей травой спортплощадки, трое мальчишек поджигали феникса. Он вспыхивал, окутывался красными языками и распадался пеплом, чтобы через секунду восстать и появиться снова – живым и здоровым,