Пентакль: Збірка. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
вигулювала старезного пуделя Артемона. Патріарх собачого роду, Артемон давно пережив свій вік, і це знали усі. Ходив пес погано, зі сходів його зносили, а у дворі водили, перехопивши під черевом спеціальним рушником, підтримуючи за повідця і додаткову опору. Інакше ноги не тримали бідного собаку. Жмути білосніжної в минулому шерсті вилізли, оголивши по-дитячому рожеві пролисини.
Пудель тряс головою, байдужий до всього.
– Здрастуйте, Вірочко. Привіт, Артюшо!
Нюрка присіла поруч зі псом. Легко погладила лисіючу голову, заглянула в сумні собачі очі. Божевілля, марення психопата, але з вологої глибини на неї дивився чоловік, що залишав її. Дурисвітка, дивився він. Чому вони вірять тобі, дивився він. Так, я тут, біля вікна, стирчу як дурень. Ну і що?
Чайник вибухнув разом із серцем.
– Ходімо гуляти, Артюшо? – тихо запитала Нюрка Гаврош, відчуваючи, як з неї в усі боки летять сині сталеві скалки, як посвист-зух, що звільнився, пригинає дерева у дворі. – Погуляємо, так? Вірочко, давайте я з ним пройдусь…
У дворі ще довго згадували, як умираючий пудель Артемон, заливисто гавкаючи, носився за відьмою Нюркою від гаражів до пісочниці, від паркана до під’їзду, і, дивлячись на це небувале видовище, психопат-ротвейлер Дикий обмочився від страху.
Повернувшись додому, вона застала чоловіка біля вікна.
– Завтра починаєш допомагати мені з клієнтами, – задихаючись, кинула Нюрка в рідну спину. – Я одна не справляюсь. Зрозумів, Бім?
– Зрозумів, Бом, – відповіла спина.
Чоловік перетнув кімнату, мимохідь пригорнувся до Нюрки плечем і подався у ванну.
– Бом, куди ти поділа мою бритву?! – через хвилину закричав він. – Вічно в тебе ні арапа не знайдеш…
Вона йшла в магазин за продуктами й посміхалася. Усе було добре. Чоловік прочухався, зараз із клієнтом працює – любо дивитися. Кашпіровський з Чумаком в одному флаконі! Погода була святковою, сонце підморгувало з неба, перехожі посміхалися чарівній маленькій жінці. Зараз купимо сиру – пряного радомира, чоловік цей сир любить, майонезу візьмемо «Європейського», зелені, і такі сирні трубочки зварганим – пальчики не оближеш, а з ліктем відкусиш!
– Які люди! На ловця і звір біжить…
Сьогодні гребінь у Інокентія був синій у лимонну цяточку.
– Ганно Павлівно, ти б у офіс заглянула? Розмова є.
– Знову опівночі?
Гарний настрій стрімко танув, як пломбір на сковорідці.
– Навіщо опівночі? На відміну від сторонніх людей, співробітників ми приймаємо з десятої до сімнадцятої у будні. Обідня перерва з першої до другої. Сподіваюся, повісткою викликати не доведеться? Бувай, бабонько!
Інокентій підморгнув Нюрці, наслідуючи Шарапова з «Місця зустрічі», і рушив далі ходою розгвинченого кіборга.
В очах потемніло – чи сонце за хмаринку зайшло, чи ясність буття по потилиці торохнула. Дурна ти, Нюрко, ох, і дурна! Роззява найостанніша. Зареєстрували, кажеш? У базу внесли? І з тих пір пруха тобі пішла косяком? Вірно кажеш, як на сповіді. А чи думала ти, дурна бабо, чим