Лісова пісня. Драматичні поеми. Лірика (збірник). Леся Українка
Читать онлайн книгу.
кучерявим вогнем, як цвiтом)
Добро? А може, там згорить i лихо?..
Кроква з тряскотом рушиться, iскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, i вся хата обертається в кострище. Надходить важка бiла хмара, i починає йти снiг. Хутко крiзь бiлий застил снiговий не стає нiкого видко, тiльки багряна мiнлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, i коли снiг рiдшає, то видко чорну пожарину, що димує i сичить од вогкостi. Матерi Лукашевої i дiтей Килининих та клункiв з добром уже не видко. Крiзь снiг мрiє недопалений оборiг, вiз та дещо з хлiборобського начиння.
Килина (з останнiм клунком у руках, сiпає Лукаша за рукав)
Лукашу!.. Анi руш! Чи остовпiв?
Хоч би помiг менi носити клунки!
Лукаш Та вже ж ви повиносили всi злиднi.
Килина Бийся по губi! Що се ти говориш?
Лукаш (смiється тихим, дивним смiхом)
Я, жiнко, бачу те, що ти не бачиш…
Тепер я мудрий став…
Килина (злякана)
Ой чоловiче,
щось ти таке говориш… я боюся!
Лукаш Чого боїшся? Дурня не боялась, а мудрого боїшся?
Килина Лукашуню,
ходiмо на село!
Лукаш Я не пiду.
Я з лiсу не пiду. Я в лiсi буду.
Килина Та що ж ти тут робитимеш?
Лукаш А треба
все щось робити?
Килина Як же маєм жити?
Лукаш А треба жити?
Килина Пробi, чоловiче,
чи ти вже в голову зайшов, чи що?
То так тобi з переляку зробилось.
Ходiмо на село, закличу бабу, –
тра вилляти переполох!
(Тягне його за руку.)
Лукаш (дивиться на неї з легковажною усмiшкою)
А хто ж тут
недогаркiв отих глядiти буде?
(Показує на вiз i начиння.)
Килина (господарно)
Ой правда, правда, ще порозтягають!
Аби довiдалися, що горiло,
то й набiжать з села людиська тiї!
То вже хiба постiй тут, Лукашуню.
Я побiжу десь коней попрошу, –
бо нашi ж геть у стайнi попеклися! –
то зберемо на вiз та й завеземо
десь до родини твеї, може, пустять…
Ой горе! Якось треба рятуватись…
Останнi слова промовляє, вже бiжучи до лiсу. Лукаш проводжає її тихим смiхом. Незабаром її не стає видко.
Вiд лiсу наближається якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй сорочцi i в бiлiй, зав’язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиняється i низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиняється бiля ожинових кущiв, що ростуть недалеко вiд пожарища, то випростується, i тодi видно її змарнiле обличчя, подiбне до Лукашевого.
Лукаш Хто ти? Що ти тут робиш?
Постать Я – загублена Доля.
Завела мене в дебрi
нерозумна сваволя.
А тепер я блукаю,
наче морок по гаю,
низько припадаю, стежечки шукаю
до минулого раю.
Ой уже ж тая стежка
бiлим снiгом припала…
Ой уже ж я в сих дебрях
десь