Після успішного закінчення школи їхні з Оксаною дороги розійшлися. Вона подалася в столицю, де вступила до університету на філологію, як і мріяла. Сашко завдяки на диво глибинним зв’язкам бабуні («Кого я тільки не вчила», – любила повторювати вона) доволі легко вступив до Львівського медінституту. Провчився у виші лишень рік, пішов до війська: два роки тупої муштри.

      Тоді йому випадково прийшла повістка. Так, випадково: безрідний сирота, стара пенсіонерка на його утриманні… Таких до війська не беруть. Бабуня хотіла бігти до військкомату й вимагати виправлення прикрої помилки, але… Сашко не погодився й тоді показав свою рішучість і впертість, чим дуже збентежив бабусю. Побачивши таку наполегливість внука, вона замирилася.

      Що б не гомоніли про значення військової служби, про її корисність чи навпаки, зараз Олександр упевнений: вона стала доброю школою для його тіла й гарту характеру. Так-так, згода. Звичайно, ліпше, коли будь-якою справою займаються професіонали: пекар пече, учитель учить, лікар лікує… Та військо дало Сашкові дуже багато. Там він нарешті зрозумів вагу слів, які так любив повторювати тато Оксани, – «добро має бути з кулаками». І Олександр навчився ті кулаки застосовувати.

      – Олександре Петровичу, – перериває плин думок медсестричка Ліда. – Щойно привезли десятирічну дівчинку. Різкий біль унизу живота, підозра на апендицит. Будьте ласкаві, вас кличуть батьки пацієнтки…

      3. Полюси

      Оксана вступила до Київського університету, як і мріяла. Слід, правда, уточнити: ледве-ледве вступила. Пощастило, звісно: конкурс того року був не вельми, навіть трієчників брали. Зараз вона вже третьокурсниця Тарасового університету, майбутній український філолог. Чи важкувато вчитися? По-всякому, як у студентській пісні: «Від сесії до сесії живуть студенти весело!» – а сесія двічі на рік.