Секретарка проректора зміряла Оксану зацікавленим поглядом. Зазвичай Полінка ніколи не тішить студентів своєю увагою, коли тим доводиться звертатися до керівництва з певних питань. Лишень недбало ковзає по них своїми надто нафарбованими очима з несправжніми віями.

      Звичайно, зовнішній вигляд студентів мало цікавив модницю Поліну. Усі вони для неї сірі миші: джинси, кофтинки. Поліночка ж завжди на вістрі моди. Оксану це постійно дивувало: за зарплати в дев’яносто ре «виглядати- коштувати», як каже Ориська, на п’ятсот. Усе на модниці завжди «журнальне» («Burda Moden»), звісно, куплене по блату, плачене-переплачене. В Оксаниній групі з двадцяти дівчат п’ятеро – киянки, решта – провінція. Та й киянки, зрештою, не могли похвалитися елегантним убранням. Мали звичайних батьків, тож дехто з надто зацікавлених дівчат бігав до вбиральні під час Полінчиних перекурів на «показ мод», організований спеціально, думалося Оксані, щоб похизуватися своєю досконалістю. Дівчата витріщалися на Полінчине вбрання й вбрання ще однієї модниці, секретарки ректора Лєрочки, і сумно зітхали. Хоча Лєрочка таки програвала Полінці, тому що була від неї старша (ой, ґвалт, аж на три роки), схильна до повноти й навіть шикарний одяг не приховував цього.

      Так от цього разу саме Поліна вп’ялася в Оксану й стала безцеремонно роздивлятися її. Оксані не сподобалася така зухвалість секретарки, тому, недовго думаючи, бовкнула:

      – Чого витріщилася? У мене на голові виросли роги?

      Дивно, але Поліна не рявкнула на неї, як часто робила, ганяючи полохливих студентів, а лише запопадливо всміхнулася та натиснула ґудзик зв’язку.

      – Сигізмунде Владиславовичу! До вас студентка, тобто Оксана Кущинська, третій курс. І ви просили ва…

      Хриплий і схвильований голос на іншому боці обірвав звичну тираду секретарки:

      – Поліно, я ж наказував Оксану Юріївну негайно пропустити, тільки-но з’явиться. Запитай нашу гостю, чого вона бажає – кави чи чаю. Мені прошу чаю.

      Секретарка вкотре витріщилась на Оксану, чекаючи відповіді на запитання проректора. Дівчина роздратовано глипнула на Поліну, рвучко відкрила оббиті чорним дерматином двері кабінету й зайшла досередини.

      Кабінет проректора з наукової роботи за площею нагадував ленінську кімнату. Величезний, просторий, заставлений вазонами. На стінах висіли картини, здається, навіть оригінали. Такий собі соцреалізм у не найгіршому виконанні. Замість державного керманича над головою професора прилаштувався «Автопортрет у шапці й кожусі» Шевченка. Звісно, вождь також був тут присутній, однак у вигляді невеличкого погруддя Леніна на книжковій полиці в куточку. Дуже мудре рішення, треба сказати, бо теперішні керманичі надто часто змінюють одне одного, за ними годі й поспіти. А Шевченко – це навіки!

      Посеред кімнати стояв величезний стіл для нарад,