Тому, що ти є. Дара Корній
Читать онлайн книгу.
лишай. Пес, очевидно, радо зустрічає кожного, хто не лає й не шпетить його, либонь, інтуїтивно чує волю людини. О, так, інстинкти, які дозволяють тварині виживати у світі, бути його частинкою. Людина – також частинка того самого світу, але, на жаль, втратила інстинкт, бо це плата за вміння говорити, ходити на задніх кінцівках, уважати себе наймогутнішою. Олександр усміхнувся сам до себе. Чув би його думки професор Савельєв, «незарах.» гарантований.
Сашко уважно придивляється до пса. Той здається йому наче трішки знайомим. Так, колись давно він зустрів схожого. Так, схожого, бо то не може бути той самий, аж ніяк. Той був столичним мешканцем і наче не таким пошарпаним, але очі, – може закластися на що завгодно, – очі такі ж. Ні, не запопадливі чи голодні. Той пес наче вивчав його, міг годину лежати під наметом, дивитися незмигно, наче хотів щось йому сказати. Та то, напевно, дофантазовувала бурхлива молодеча уява, приперчена голодом, тому що діялося це в далекому 1990 році, у жовтні. Як те дійство тепер називають – «революція на граніті». Нехай! На граніті, то на граніті. Але це виявилися чи не найліпші дні його життя, тому що поруч була Оксана, правда, тоді вже не зовсім його, на жаль. Але він міг легко торкнутися кінчиками пальців її волосся, довго-довго дивитися, як вона спить, розмовляє, сміється, тужить, плаче. Це ніколи не набридало – так міг просидіти й вічність, тільки б вона була поруч. І лише схожий от на цього собацюру заблудлий кудлатий чотириногий друг розумів його тоді, а може, він сам вимислив собі оте розуміння чи хотіння, аби бодай хтось його в тому світі зрозумів. До безтями закоханого? Ні, не так – не закоханого, бо той стан закоханості часто-густо минає, а щось майже космічне, коли від першого погляду на неї розумієш: вона для тебе ВСЕ. І варто жити тільки тому, що вона Є.
Щось він справді сьогодні зовсім розклеївся. Осінь, пізня, солодко-гірка, як калина, що примерзла від перших морозів, як дивний спомин про те, що було чи могло б бути, якби… За останнє оте «якби» хапався, наче за ниточку. Що «якби», хлопче? Наче з підсвідомості випливає розуміння того, що у всьому винен він сам, лише він, учинивши колись щось не так, бо мучить досі, перевертає душу, не тільки бентежить, а й болить, майже фізично болить.
Пес висмикує чоловіка з його споминів гучним гавканням, і Сашко раптом пригадує, що в нього в сумці лежать неторкані бутерброди, турботливо покладені руками бабуні. Як завжди, за клопотами не знайшлося часу для чаювання. Чоловік відкриває сумку, дістає пластикову коробку. Добуває з неї бутерброди й простягає собаці. Той недовірливо нюхає повітря.
– Розумію, друже, життя тебе навчило не довіряти людям, – говорить Олександр і кладе гостинець поруч на суху та прив’ялу від приморозків траву.
Відходить убік, даючи псові можливість поїсти. Той жадібно ковтає поживу.
– Усе. Більше в мене нічого немає. Вибач, хлопче. От бабуня втішиться, подумавши, що я нарешті з’їв бутерброди. Ти ж їй нічого не скажеш, правда? – по-змовницьки підморгує лікар собаці. – Мені час, бувай, утомлений дуже. Побалакаємо