Тому, що ти є. Дара Корній
Читать онлайн книгу.
та запевняла, що в доньки все гаразд, внучка збирається на навчання в Англію. Та й ця дівчина не така вже й схожа на Оксану. Чорнява, висока, ніс інший, губи. Але очі? Оксанині очі – смарагди під сонцем.
– Олександре Петровичу! Візьміть, будь ласка. О, Мар’яшка вже пішла… Ви не думайте, вона не горда, лише мовчазна. Мар’янка дуже хороша. А ви її хіба не знаєте? У лікарні санітаркою працює, здається, навіть у вашому відділенні. У неї вдома якісь там неприємності, Мар’яшка не каже які, але думаю, що то проблема з предками, тобто батьки вміють настрій зіпсувати, повірте мені, от вона й журиться. Переказуйте вітання від мене Василині Степанівні та Вушку.
Олександр автоматично розраховується з Машею, кидає через плече лаконічнe «Дякую. Обов’язково. До побачення» і виходить із крамниці.
Що, допрацювався? Знову примари минулого заполонюють розум.
Спогади, осінь, морок осені, уже б швидше сніг випав, чи що, щоб закутатися в його чистоту від думок та втекти від себе. Спогади – і прикро від них, і гірко, і солодко.
Коли Сашко повернувся з армії, удома його очікувала неприємна новина: Оксана стала заміжньою жінкою. А чого ти чекав, невже на щось сподівався? Бабуся розповідала захоплено майже казкову історію про те, як син проректора університету закохався в Оксану до нестями з першого погляду. Звісно, спробуй у таку не закохатися! А потім навіть через неї чи то стрілявся, чи під поїзд кидався. Ой, щось то видавалося Сашкові жіночими домислами, тому що й бабуся переповідала це з іронією. Новина стала сенсацією не лише для неї. Містечко смакувало звісткою довгенько, щоразу доплітаючи все нові та нові дрібнички. А про вишукане весілля складали легенди – уже було й не дібрати, де правда, а де вигадка… Олександрові надії розбилися об щастя його (точніше, уже не його) Оксани… Як дрібна сльоза панни, що побудувала міст Скупого кохання.
А ось і той самий міст. Тихий, сумний осінній ранок, пусті алейки, і тільки вітер жене доріжками змарніле до чорноти листя…
Олександр підходить до перил містка. Спирається на них і якусь мить дивиться на темну воду, яка дріботить унизу в дикому танці, висмикуючи з надр землі холодний, крижаний морок.
Несподівано озивається телефон. Це бабуся.
– Усе, бабусю, зараз буду. За десять хвилин. Ні-ні, не затримуюся. Цілую. У вас усе гаразд? Уже біжу.
Олександр підходить до свого будинку. Тут у трикімнатній квартирі він мешкає з незначними перервами вже сорок років. Старіють і помирають, народжуються й переїжджають його мешканці, а будинок продовжує жити життям тих, хто в ньому вікує, щемко вловлюючи звуки смутку, бід і радощів, буденних клопотів днів та ночей світу. Під будинком постаріли клени, посаджені відразу по заселенні в нього перших мешканців. Загинула стара сосна, яка була старшою від будинку. До неї часто навідувалася білочка, прибігаючи з міського парку. Улітку 1988 року, коли він був в армії, у сосну влучила кульова блискавка, спаливши вщент. От і мандрівна білка перестала навідуватися. А все решта залишалoся без змін.
Бабусі-всезнайки