Вистава пройшла з приголомшливим успіхом. Оксана у фінальній сцені цілувала Вакулу в щічку.

      – Нешкідливо для здоров’я, – пояснила Світлана Михайлівна.

      Дивно, однак у школі ніхто не дізнався про цей інцидент на репетиції: чи то Світлана Михайлівна постаралася, чи, може, і Оксана…

      5. Крижана намітка

      Трохи збентежена та захоплена зненацька почутим, Оксана кинулася з кабінету проректора заледве не бігом. У приймальні було порожньо. На столі секретарки лежала недбало розкидана косметика.

      Полінка, очевидно, впала в істерику й побігла плакатися комусь у жилетку. Хоча в риданнях чи хоча б засмученою Оксана Полінку ні разу не бачила. Те, що та вміла ховати свої прикрощі, робило лише честь її незворушності. Чомусь здалося, що ось такі сцени з приниженням не первина для секретарки. Але то таке, як каже мама, «до пори, до часу, бо, коли сієш вітер, обов’язково пожнеш бурю».

      Щоб зібрати докупи думки, Оксана мусила мати якийсь час, тому не пішла в гуртожиток. Там Ориська доконче причепиться з розпитуваннями. Звісно, новина про те, що батько Влада викликав її на килим, уже розлетілася громовицею. Тому вирішила пройтися зовсім не лагідною березневою київською вулицею. Сіяв дрібний дощик, під ногами хлипала слізно змокла каша. Після майже годинного блукання парком та власними думками Оксана зрозуміла, що анічогісінько путнього вимудрувати не може, і відчула, що намочила ноги. До гуртожитків добиратися далеченько, тому вирішила зазирнути кудись на чай та спробувати зігрітися. Певна річ, відразу подумалося про студентську їдальню. Однак гадка про те, що там доконче зустріне когось знайомого, зупинила її. Не хотілося ні з ким бачитися. Оксана запхала руку до кишені: чи вистачить грошей на чай у рядовій київській кафешці? Грошей вистачало. Дівчина зайшла в пиріжкову, узяла собі каву з молоком та пиріжок із капустою, сіла за столик у кутку спиною до дверей. Каву майже залпом випила – стало тепліше, принаймні зуби перестали дріботіти в гуцульському ритмі.

      Зненацька на плече їй несміло лягла чиясь легка рука. Оксана озирнулася. Позаду неї з тацею та з паруючим горням на ній стояла секретарка ректора Полінка й винувато та трохи дурнувато всміхалася.

      – Перепрошую, той, Оксано… біля вас, тобто біля тебе можна, тобто вільно?

      Оксана здивовано кивнула головою.

      Навпроти всілася Поліна, вродлива, мов промінчик сонця, з таким же волоссям. Інтуїтивно розуміла: ця зустріч не випадкова.

      – Оксано, я хочу з тобою поговорити, – трішки збентежено почала Поліна. – Не буду, певна річ, запевняти, що наша зустріч ненавмисна.

      Полінка