Страшний Суд. Василь Басараба
Читать онлайн книгу.
– від сатани…
Багатьом запам’яталося сказане тоді Іваном Йосиповичем. І хоча не кожен сприйняв цю проповідь (хтось, може, у душі підсміювався з діда, хтось поставився до нього скептично чи й байдуже), але вголос йому ніхто не заперечив. А в присутності праведника, поруч із ним ніхто не тільки в колективі не лихословив, а й усі намагалися бути максимально ввічливими…
Вечорове сонце хилилося до обрію. Ховаючись за громаддям будинків і визираючи з-поміж них, просіювало своє світло через віття тополь на пагорбі. З гамірливого центру вийшли на свою вулицю, де людей було набагато менше. Лише одинокі перехожі обганяли їх чи поспішали назустріч. Вони ж ішли неквапно, і не тільки тому, що дорога піднімалася вгору, а й розмова стишувала їхні кроки.
– Знаєте, Васильовичу, я вже не сподівався тоді. Але щось мені підказувало: переміни будуть, не може так тривати вічно. Недарма кажуть: брехнею світ перейдеш, а назад не вернешся. Не може зло бути вічним, а неправда правити безкарно. А коли на Козацьких могилах уперше побачив, як молоді відчайдухи підняли синьо-жовті прапори, тоді я й повірив, тоді надія ожила в серці. То було щось неймовірне. Уявіть собі, море людей під червоними прапорами, кордони міліції, а ще більше шпиків у цивільному шнуркують у натовпі, мітинг почався біля церкви, з трибуни промовляють офіційні оратори… Аж тут бачу: ідуть, від брами піднімаються вгору до храму. Жменька людей, кілька десятків серед тисячі, оті з товариства шанувальників української мови. І кілька прапорів, лише кілька синьо-жовтих. Ідуть, а люди розступаються, дають їм дорогу. За кілька хвилин на територію заповідника входить ще одна група, зі Львова. Тут уже наших прапорів більше…
Отоді я, Васильовичу, скажу вам чесно, став сподіватися з надією. Уявіть собі, той прапор у мені з дитинства, його в руках тримав, коли малим був. То було ще за німців, уже в сорок четвертому. Мені якраз десятий рік ішов. Тож пам’ятаю, як зараз: на Різдво приходять у нашу хату хлопці й просяться колядувати. «Колядуйте», – каже батько. Вони шапки скинули, зброю в куток до печі поставили. Шапки в руках тримають. Отоді один із них, високий, з чорним чубом, розгорнув прапора, глянув на мене усміхнено згори вниз і каже: «На, тримай, козаче!» Я взяв і тримаю перед собою навкіс, обома руками вчепився в дерев’яну ручку, нахиляю так, щоб полотнище було розгорнуте.
А хлопці – їх п’ятеро було, а серед них сусідський Дмитро – уже дружно завели «Нова радість стала». Та так гарно, так голосно, що ніби й стелі в хаті не стало і хата наша ширшою зробилася. Потім другу, а далі третю колядку. Слухаю ті слова: «Даруй літа щасливії всій вашій родині, даруй волю, кращу долю нашій славній Україні» і боюся поворухнутися. А руки вже тремтять. Бачу, на прапорі блакитна смуга, пришита до жовтої, на машинці прострочена.
Дивлюся на той шов на прапорі й раптом пригадую, як Дмитро восени кілька разів до батька приходив, про щось там стиха перемовлявся з ним, і здогадуюся, що там батько вдосвіта на машинці шив, коли я ще сон додивлявся. Переводжу