Страшний Суд. Василь Басараба
Читать онлайн книгу.
Йосиповичу, тільки часу не вистачає. Та все буде добре, справимося…
Вони вже підійшли до будинку, хвилину постояли, а тоді Іван Йосипович став прощатися. Ще раз нагадав, що завтра у відгулі, бо до нього «москалі» приїжджають:
– Там уже моя Панасівна з ніг збилася, так готується гостей зустріти. Та все переживає, щоб чогось не забути, не впустити. А з нею і я неспокійний… Добре, що хоч зарплату за позаминулий місяць видали, то вже якась копійка є… Якщо там щось, то дзвоніть, я вийду, – гукнув Гринчук уже від під’їзду.
– Не переймайтеся, справимося… Ви гостей приймайте. Гості ж із самої Москви…
Іван Йосипович не раз розповідав йому про своїх москвичів, як він жартома казав, «москалів». Старший син Сергій із невісткою Вірою й дітьми живе в столиці сусідньої держави, куди потрапив ще за Союзу за направленням і де працює в якомусь академічному інституті. Його як здібного молодого науковця по суті переманили в Москву. Там і прижився, має солідну посаду. Тож повертатися поки що не збирається. А це у відпустку йде. Він щоліта приїжджає, чим неабияк тішить батьків.
Щоразу Іван Йосипович із неприхованим задоволенням відзначає: «Додому їде, на рідну землю. Трохи в нас побудуть, а потім у Карпатах, у сватів, Віриних батьків. І для нас радість, і для сватів. Та й діти, бачу, теж втішені повертаються в ту Москву. Але з неохотою їдуть. Без великої радості. Ото, як мовиться, хіба хочеш – мусиш! Чужина є чужина…»
11
Дід зайшов у двір, щось сердито гаркнув на собаку, а потім важко сів на лавку.
Він був якийсь знервований, важко дихав, обличчя розчервоніле, аж пашіло. Долонею витер піт із лоба, відсторонено дивився на собаку.
– Що ви, діду, втомилися чи, може, вам недобре?
– Та ні, нічого, внучко, – блимнув дід оком. – Усе той Мирон ненормальний. Слабий вроді, а впертий, як баран. Я йому одне, а він своє. Та так спокійно, поважно, що аж до крику мене довів.
– А що ж ви там поділити не могли? – знехотя запитала Ольга, аби не мовчати.
Вона добре знала, на чому могли зчепитися дід із сусідом. Не раз чула їхні перепалки, тільки-но мову заводили про політику. У розпалі тих суперечок дід здивовано називав сусіда «рухівцем», а той ганьбив його «іржавим сталіністом». Нібито для кожного це якась несусвітня образа. Хоча насправді все було навпаки, бо ж минав день-другий, і обидва вкотре мирилися й вели жваві розмови на побутові теми, аж поки знов колія не заводила їх на політику.
– Знаєш, він мені про голодомор щось варнякає, – відверто обурюється дід. – Кажу йому: «А звідки ти знаєш, ти ж тут під Польщею жив, що мені про голод можеш сказати?» А він мені так і цокає язиком: «Весь світ знає, а тільки ти один боїшся признатися». Ще й усміхається так єхидненько, аж очі прижмурює: «Весь світ твого людожера Сталіна знає і проклинає, тільки ти один молишся на того ката». Я тут не стерпів, мало в лоб йому не дав, але стримався, назвав його рухівцем і дверима брязнув. О! А чого він, га?
– Діду, хоч тут уже вгомоніться, заспокойтеся. Вам не можна так переживати, а то серце зупиниться.
Дід