Вересові меди. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
тільце, розчавить його копитами, змішає із суглинком, потягне у сиву калабаню з дощовою водою. Ще мить – і невблаганні колеса придушать кволе благання та й покотяться далі, до лісу. Ще тільки одна коротка мить…
Гнідко не міг цього зробити. Він голосно заіржав, став дибки і поточився назад. Фурманка боляче вдарила його у задні ноги і зупинилася. Корова злякано шарпнулася вбік, але мотузка, хоч і коротка, зате міцна, не відпустила її, тож рогата годувальниця сім’ї опинилася поруч із конем і відчайдушно заревіла. Клітка з підсвинком, що стояла у задку фурманки, сповзла і з пронизливим кувіканням упала в багнюку. Друга розчахнулася, і з неї з голосним кудкудаканням на всі боки розлетілися кури. Жінка кинулася їх ловити, але намарне – зозулясті вже засокоріли за кущами і не збиралися прощатися з лісовою волею.
– Куди ж ви покудкудакали? До лисиці на снідання? Чи вепрові на обід? А щоб вам чоботиська на ноги повзувало! – розпачливо закричала жінка.
З перехнябленої фурманки звис чорний куфер, притиснутий з двох боків торбами, з нього висунувся полотняний сувій, зачепився краєм за віко і покотився на дорогу, застеляючи її тонкою, добре відбіленою матерією.
– А бодай тебе! – чоловік зіскочив у в’язку суглинкову кашу, забіг поперед коня, нахилився над дорогою і похапцем перехрестився. – Свят, свят, свят! Та як же це?.. Як же це?… Якби Орлик сам не зупинився…
Він навіть боявся вимовити, що було б, якби кінь не зупинився.
– Та перестань жиполити! Тутечки таке… – гримнув на жінку.
Але та не чула. Поривалася то до клітки з підсвинком, що стояв по черево в болоті й тикався рилом у прути, що не давали йому вибратися, то до курей, що вже знайшли собі якусь поживу у траві, то притискала до грудей піднятий з твані забагнюжений сувій і вже, здається, збиралася випрати його своїми рясними ревними сльозами. Їй так шкода було тонкого лляного полотна! Так шкода!..
– А гей би тебе, дурна коняко, трясця взяла! А гей би тобі дідько хвоста до гриви прив’язав! Чи ти дурману наївся, чи в тебе бзік у голові? Бачиш, якої шкоди наробив? Бачиш?! І з чого я теперка сорочки празникові пошию? З чого? Ой, людоньки добрії! Я ж ціліське літо біля того льону гибіла, всеньку осінь коло нього гнулася – і брала, і сушила, і тіпала. А скіко зимових вечорочків пряла, а скіко деньочків ткала. Та золою посипала, та на сонці вибілювала. І от через дурного коня все котові під хвіст.
– Стихни, кажу! Тіко б і біди, що полотно в багні, – перебив її чоловік. – Хапай хутчіш якусь суху лаху з куфера і біжи сюди!
Жінка й далі не чула. А може, не хотіла чути. Збиралася перекинути свій праведний гнів на чоловіка – це ж він управляв конем, він, значить, не справився. Але в його зміненому голосі було щось таке, що вона тільки сапнула ротом повітря і замовкла. Підійшла, тримаючи на руках, як запеленане дитя, сувій, за яким дорогою тягнувся забрьоханий шлейф.
– На, дивись… – відступився вбік чоловік.
Вона ще раз сапнула ротом і оторопіла. Виваляне у болоті й оплакане