Вересові меди. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
перепало б, і не скрипіло б нічого під боком. То бу’ чи не бу’ рубати?
– Не бу’, Тимоше! Не бу’!
Дана прибрала з обличчя усмішку, кресонула по Тимошеві карим із зеленкуватими іскринками поглядом. Степцьо! Їй-богу, Степцьо! Такий же хазяйновитий, такий же практичний, ніде нічого не прогавить, не упустить, з усього хосен мусить мати. Геть, як його дід. Це ж він міг би бути і її внуком.
Ні-ні, скрипіння їй ніскілечки не заважає і рубати осокора вона не дозволить. Ні сьогодні, ні завтра, ні тоді, як поїде з села. Хай Тиміш зап’є холодною водою свої лісорубські та бізнесові наміри.
А чого б їй той осокір заважав? У неї самої час од часу також щось поскрипує – то коліно, то лікоть, то плече. У її віці це неминуче. От і доскриплять собі якось разом із деревом.
Вийшла на подвір’я, завела так незаслужено ображену рудим Степцьовим Тимошем свою блакитну «ластівоньку», погладила її по лискучому капоту, поставила на сидіння поруч з кермом великого круглого кошика.
Тиміш знов – як Пилип з конопель:
– Куди це ви-те зібралися з таким кошичиськом? Мо’, по гриби? Ходили мої хлопці вчора, кажуть – ніц нема, сухо вельми у лісі. Але такі, як ви-те… Ну-ну, казав сліпий, побачимо…
Автівка м’яко виїхала з подвір’я і взяла курс на поле. Там, ліворуч від грунтової дороги, – маленький острівець, наче охоплений полум’ям. То верес. Дана давно пантрувала, коли він зацвіте. Діждатися не могла. А вчора глянь – вибухнув червоно-малиновим цвітом. Ну, тепер можна нарвати і вже вирушати з села до міста.
Залишила машину на дорозі, підійшла з кошиком до вересових кущів, зразу після жнив упритул обораних трактором. Казав Тиміш, цієї осені їх мають повністю викорчувати. Пробували позбутися уже не раз, але живучий верес все одно проростає і хоч кількома кущиками, але зацвітає посеред поля. Колись тут були справжнісінькі зарості, а посеред них стояла Димчина хата. Тепер – тільки маленький горбок на її місці. Присіла на нього, погладила долонею ще по-вересневому теплу землю, підставила обличчя під лагідні промені, заплющила очі.
– О, прекрасна незнайомко! Чи ці дивовижні квіти постелиш ти замість перини на ложе коханого свого? Як же м’яко і солодко спати буде йому!
Дана озирнулася. На стежці у позі декламатора з піднятою над головою правою рукою завмер невисокий худорлявий хлопець. Русявий, з довгим волоссям, одягнутий не по-тутешньому: світлі парусинові туфлі, сірі штани, біла маринарка[5] нарозхрист, під нею – тонка лляна сорочка з дрібненьким синім орнаментом біля горловини. Ніби на панича схожий. Але ж ні – панич полотняної маринарки не зодягне, он у їхнього Михалка Косінського всі костюми тільки з дорогого сукна. Та й щоб дженджуристий Косінський-молодший біля хутора пішки ходив і ще й отак-от з кимось заговорив…
Ні, не з паничів, мабуть, цей задирака. Але й не сільський, не тутешній. Цікаво, звідки ж він прийшов? Ба ні, не прийшов, а приїхав – он позаду нього, на узбіччі польової стежки, лежить ровер
Маринарка – піджак (полонізм).