Куди приводять мрії. Ричард Метисон
Читать онлайн книгу.
поклавши свою теплу голову мені на коліна, час від часу потягуючись і задоволено позіхаючи. Я гладив її по голові та не міг нарадуватись, що бачу її. Та знову й знову бажав, аби тут була Енн.
Минув тривалий час, перш ніж я побачив будинок.
Дивно було, як я не помітив його відразу, – він був менш ніж за сто метрів. Саме такий дім завжди хотіли побудувати ми з Енн: з дерева й каменю, з величезними вікнами і широкою терасою з видом на сільську місцевість.
Не знаю чому, але мене відразу ж потягло туди. Підвівшись, я пішов до будинку. Кеті підстрибнула й побігла поруч зі мною.
Будинок стояв на галявині, оточеній гарними деревами: соснами, березами й кленами. Ніякої огорожі чи паркану не було. На свій подив, я помітив, що вхідних дверей у будинку теж немає, а те, що я мав за вікна, – лише отвори. Також я помітив відсутність труб, проводів, електричних щитів, стічних канав і телевізійних антен. Зовнішній вигляд будинку цілком гармоніював з оточенням.
«Френк Ллойд Райт[2] схвалив би це», – подумав я й посміхнувся.
– Він навіть сам міг спроектувати це, Кеті, – сказав я.
Вона глянула на мене, і на якийсь момент виникло враження, що вона розуміє мене.
Ми увійшли до саду перед будинком. Посередині стояв фонтан – як виявилося, з білого каменю. Я підійшов до нього й занурив руки у кришталеву воду. Вона була холодна і, як стовбур дерева і як травинка, видавала потік заспокійливої енергії. Я зробив ковток. Ніколи раніше не пробував води, яка б так освіжала.
– Хочеш трохи, Кет? – спитав я, дивлячись на неї.
Вона не ворухнулась, але в мене склалося ще одне враження: вона більше не потребує води. Обернувшись знову до фонтану, я набрав у долоні води й ополоснув обличчя. Неймовірно, краплі збігали по моїх руках і обличчю так, наче на мені було водозахисне покриття.
Захоплений кожною частинкою цього місця, я підійшов разом із Кеті до засіяного квітами пагорбка й нахилився, аби вдихнути їхній запах. Тонкий аромат зачаровував. Що ж до кольорів, то вони були різноманітні, мов веселка, тільки грали ще більше. Я склав долоні навколо золотавої квітки поруч із жовтою й відчув поколювання від енергії, яка текла крізь мої пальці. Я охопив долонями обидві квітки. Кожна виділяла струмок ніжної сили. На свій додатковий захват я помітив, що вони також видають м’які гармонійні звуки.
– Крисе!
Я швидко озирнувся. До саду входило сяйво. Я глянув на Кеті, яка замахала хвостом, потім знову на сяйво. Мої очі призвичаїлися, і світло почало тьмянішати. Тепер до мене наближався чоловік, якого я бачив… скільки разів? Я не міг пригадати. Я ніколи раніше не звертав уваги на його одяг: білу сорочку з короткими рукавами, білі штани й сандалії. Він ішов до мене з усмішкою, розкривши обійми.
– Я відчув, що ти поряд із моїм домом, і миттєво повернувся, – сказав він. – Ти зробив це, Крисе.
Він тепло обійняв мене, потім відсторонився, посміхаючись. Я придивився до нього.
– Ти… Альберт? – спитав я.
– Саме так, – кивнув він.
Це був мій двоюрідний брат, Роберте. Ми завжди кликали
Френк Ллойд Райт – американський архітектор-новатор ХІХ—ХХ століть, творець напряму «органічної архітектури».