Гордієві жінки. Жанна Куява
Читать онлайн книгу.точно, вже років сім. А приватизований дім, чи, правда, квартира, зосталася. Довший час у занедбаному «триквартирнику» ніхто, крім сестер, Маковій не жив. Але днями почали навідуватися незнайомці. Дівчата їх досі не бачили, але чули через стіни, що, як відомо, теж мають вуха.
– Гарна ця осінь, – слабко промовила Лія, примощуючись на грубезний прикорінь старого ясена, що мочив свої «п’яти» в тихій безшумній воді. Дівчина біло позаздрила цьому скривленому розкушняці,[7] бо сама обожнювала ходити босоніж і робила це майже до самісіньких снігів.
«Аж-ня[8] шкода, що сьогодні неділя й приїдуть гості, так би бродила зараз босяком по берегу», – випурхнула й відлетіла геть жвавою птахою Ліїна думка.
Дівчина була вбрана в довгу, до п’ят, малахітову спідницю-плісе з цупкої шерсті в розкидані по всій довжині малопомітні тьмяні ромби, у коротку теракотову тужурку з неміцного шкірозамінника, на ногах мала рижі черевики на товстих підборах із темно-зеленавими – у тон спідниці – шнурівками. На її шиї була цеглова з квітчастим візерунком українська хустка. То – ще бабин подарунок.
День був недільний, сестри виглядали довгождану гостю, тож нарядилися із самого ранку.
Лія, хоч зовні була яскравою і примітною, поводилася, як завше, скромно й нерішуче. Здавалося, ця дівчина без застороги й крок ступити боїться, бо так у всьому, а найбільше в собі, сумнівалася. Навіть тепер, коли захотіла, як ніколи раніше (чи не для цього ця неділя така тиха?), поговорити з Мією, трималася тихо й обачно: слова добирала, думки, мов борошно через сито, просіювала, аби нікого не образити, сестру не роздратувати, себе не скомпрометувати.
– Гарна ця осінь, правда? – перепитала сестру-близнючку – не знала, з чого почати балачку, що вихвачувалася з неї, як із хмиззя вогонь.
Мія тим часом не зважила на запитання сестри, бо знічев’я взялася кружляти по берегу, наспівуючи англійською (сама переклала) народну пісню «При долині мак, при широкій мак».[9]
– Не думала, що так сильно все це любитиму, – знову звернулася Лія до Мії, хоч сама дивилася вдаль, задумано обпершись у стовбур. Вона часто так робила: вглядалася в те, що ледь виднілося. – Чи ні, – виправилася, – що коли згадуватиму дитинство, відчуватиму, як сильно насправді я все це любила й люблю, – чітко додала, хоч і неголосно.
Лія мала на увазі, що рідне, вочевидь, дається людині взнаки саме так: дивишся на щось із минулих років і згадуєш себе в тому часі, згадуєш і дитинієш, дитинієш і малієш. Коли малієш, то по-особливому зворушливо почуваєшся, відтак розумієш: любиш те, про що згадуєш. А те, що любиш, те сприймаєш за рідне. З чим ріднишся, те любиш. Тому рідне – то завжди любиме.
Але сестрі вона цього не сказала, лише запитала, не зводячи погляду з далини.
– А ти?
– Що я? – перепитала Мія, далі мугикаючи пісню під ніс. Попри дзеркальну схожість із сестрою, вона була вдягнена геть інакше – у все чорне й шкіряне. Співаючи восени весняно-літню співанку, та ще й англійською,
7
Розкушняка – той, хто живе в розкоші.
8
Аж-ня – аж.
9
«При долині мак, при широкій мак» – весняна обрядова хліборобська пісня, хоровод, у якому беруть участь дівчата, молодиці й малі діти.